Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

Криміналісти виявили у квартирі Топольного відбитки пальців Піскуна, жертви з валізи, а також тієї невстановленої особи, чиї пальчики були в автомобілі. Також знайшли ще волосся фіолетового кольору та залишки крові у ванній, у щілинах між керамічною плиткою. Експрес-тест на визначення групи крові показав, що вона збігається з кров’ю убитої дівчини.

— Тепер точно беремо! — тріумфально вигукнув Назар.

— Як беремо? — спитав дільничний.

— Ти залишайся тут. Простеж, щоб усе тут ретельно опрацювали і зібрали рештки для експертизи. А я швидко по ухвалу на затримання і в’яжемо Топольного. Все, добігався!

— Так, а де його шукатимемо?

— Хлопці пробили, що в нього баба є. Доки вернуся від слідчого судді, то вже й адреса буде.

З цієї миті розслідування набрало ще більших обертів. Уранці наступного дня вдалося розшукати й затримати Михайла Топольного — він ночував у коханки. Також завдяки харківським колегам нарешті встановили особу другої жертви. Нею виявилася двадцятирічна мешканка села Забавне, Ізюмського району, студентка Харківського національного університету ім. Каразіна — Бакірова Діана. Дівчину шукали батьки, вона от уже два тижні не була в універі, а з п’ятниці взагалі не виходила на зв’язок. Здогадатися, що до Франківська Діана поїхала разом з Піскуном, було нескладно — обоє з одного регіону і вочевидь знайомі.

Назар переглянув фотографії Діани, котрі надали поліції її батьки, і помітив чимало пірсинґу на обличчі дівчини. Тепер зрозуміло, звідки взялися рвані рани — вбивця повиривав «з м’ясом» усі її сережки. Для чого це скоєно? Вочевидь, аби зробити її менш упізнаваною, аби заплутати сліди. Отже, той, хто це зробив, діяв рішуче й холоднокровно. Назар знайшов її профіль в інстаграмі, проглянув кілька фотографій та зрозумів, що Максим Піскун був її хлопцем.

Слідчий задоволено потер руки й рушив до кімнати, де тримали Топольного. Зараз вони мали сімдесят дві години, щоб зібрати докази й передати затриманого під суд. Відбитки пальців та зразок крові у нього вже взяли, і результати мали надійти з хвилини на хвилину.

— Ну що ж, чекаємо зізнання, — замість привітання кинув з порогу слідчий.

У тісній темній кімнатці сиділо троє — підозрюваний та двійко поліцейських зі слідчо-оперативної групи. Новак одразу ж смикнув головою в бік Назара й ледь помітно кивнув. Топольний сидів на хиткому стільці. Старший слідчий зміряв його поглядом і замислився, чи міг цей чоловік убити двох людей, які за віком годилися бути йому дітьми? Чом би й ні... Він побував на двох війнах, чортзна, що коїться у тій голові. Хоч зараз має геть незагрозливий вигляд. Ба більше, йому кортіло поспівчувати, адже він радше скидався на жертву, ніж на вбивцю. Руки в кайданках звисали між широко розставленими ногами, обличчя й плечі понуро опущені. Скуйовджене сиве волосся стояло сторчма, відкидаючи на переоране зморшками високе чоло густі тіні. Вбраний Топольний був у домашнє — розтягнута чорна футболка, спортивні штани, брудні сірі кросівки. Він ледь помітно хитався вперед-назад й дивився у підлогу, не звертаючи жодної уваги на прибулого офіцера.

— Михайло Топольний, — почав слідчий, — я старший оперуповноважений Вус Назарій Ярославович. Ви знаєте свої права?

Підозрюваний кивнув, та погляду не підняв. Назар глянув на стіл, довкола якого всі розташувалися, і побачив розкладені фотографії.

— Ви знаєте, у чому вас підозрюють?

Знову німий кивок.

— Ви зізнаєтеся?

Михайло Топольний задер голову й подивився слідчому просто в очі. Від того погляду, сповненого болю й відчаю, Назарові зробилося недобре. А тоді підозрюваний заговорив хрипкуватим голосом:

— У чому я маю зізнаватися?

— В умисному вбивстві Піскуна Максима та Діани Бакір...

— Я нікого не вбивав, — урвав Топольний слідчого. — Я не знаю цих людей.

— То як ви поясните кров Бакірової та цілу гору їхніх відбитків у своїй квартирі?

— В якій квартирі?

«Дурником прикидається? Він же знає, що ми обшукували його помешкання!» — подумки здивувався Назар.

— У твоїй квартирі, придурку! — втрутився Новак. Назар одразу ж кинув на підлеглого суворий погляд.

— Учора під час обшуку вашої квартири на вулиці Береговій було виявлено докази, — стримано повідомив старший слідчий і подав рукою знак, що далі говоритиме лише він.

— Таж я там не живу, — відповів Топольний. Проте його голос відчутно тремтів.

Назар зауважив, як страх ковзнув обличчям підозрюваного — він збліднув, на лобі проступили краплинки поту, зіниці розширилися. На шиї пульсувала вена.

— Але ж квартира ваша? — продовжив Назар.

— Моя, — підтвердив той. — Але я живу у своєї Ольки.

— А на Береговій хто?

— Ну, син мій...

По згадці про сина Топольний почав переминати пальці й обмацувати поглядом кімнату. Вена на шиї набрякла ще дужче.

— Топольний Григорій? Це ваш син? — уточний слідчий.

Підозрюваний кивнув.

— Де ви були в четвер увечері?

— З Олькою.

— Хтось, окрім неї, може це підтвердити?

Топольний знітився:

— Не знаю... може, хтось із сусідів бачив, як я сміття надвечір викидав і повертався.

— Де ваш син зараз?

Підозрюваний замотав головою.

— Не знаєте? — перепитав слідчий.

— Він поїхав з друзями. А куди — не знаю.

Тут у двері загрюкали й уже за секунду в одвірку з’явився один з молодших оперативників. У руках хлопець мав невеличкий стос паперу — останні висновки експертів криміналістичної лабораторії та кілька протоколів з опитування свідків. Новак кинувся до дверей, забрав документи й узявся їх вивчати. За хвилину його обличчя спохмурніло.

— Що там? — напружено спитав Назар.

Василь передав висновки експертів капітану, а тоді нахилився до свого напарника й щось прошепотів йому на вухо. Малярчук теж спохмурнів і втелющився в підозрюваного, який скористався тишею і знову втупив погляд у підлогу.

Назар читав і не міг повірити власним очам. Якщо ще кілька хвилин тому він готувався святкувати перемогу, уявляючи гучні заголовки преси про те, як блискавично він розібрався з подвійним убивством, то зараз хотілося подерти ці папери на дрібні шматочки й розвіяти за вітром. А ще кортіло закурити й перехилити склянку коньяку.

«Я не міг так облажатися!» — всередині вирувала лють. Йому знадобилося зо дві хвилини тиші, аби опанувати себе й обміркувати ситуацію.

— Цього заберіть у камеру! —