Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

«Господи, як же хочеться випити...»

І тут глухим ударом сусідку відкинуло до стіни. Вона вдарилася головою, зачепила руками полицю для взуття й завалилася разом з купою брудних кросівок та черевиків на підлогу. Посеред передпокою височів Кінь, потираючи долоні.

— Чувак, що за кіпіш? — спокійно поцікавився, роззираючись та стягуючи з голови чорний каптур толстовки.

Сусідка сповзла на долівку. Мовчазна й уже помітно налякана. Всі присутні якось раптово замовкли й застигли, де стояли. Лиш оскаженілий гавкіт собаки струшував повітря.

Першим схопився Діма. Він шарпнув друга за рукав й потягнув його до виходу. Тоді видлубав з купи розкиданого взуття свої кросівки, взувся й шарпнув бабу Марію.

— Пішла нахуй звідси!

Цього разу стара не відповіла — просто звелася навкарачки й поповзла. Майже біля самих дверей, спираючись на стіну, повільно звелася на ноги. Відсмикнула свій розтягнутий светр, пригладила рукою скуйовджене волосся й з острахом зупинилася за два кроки до виходу. Кінь відступив, даючи дорогу. Коли баба Марія пробігала повз нього, нагнувся й крикнув просто їй на вухо:

— Бууууу!!!

Жінка вереснула й кинулася геть з квартири, а хлопець зайшовся сміхом.

— Ходімо звідси, — буркнув Діма, накидаючи на плечі куртку. — Хутко.

— До побачення... — сказав Кінь Діминій мамі й зник у темряві під’їзду.

Коли хлопці вийшли надвір, першим заговорив Кінь:

— Ну й сімейка в тебе, Дімон! Я б сказився!

— Ніхто твоєї думки не питає.

— Пфф!.. — форкнув той. — Нє, щоб подякувати! Я твою мамку взагалі-то спас, і яйця твої теж.

— Я й без тебе справився б, мудак, — відповів той, дістаючи з кишені пачку цигарок.

Прикурив. Затягнувся. Видихнув. Перед очима попливли легкі брижі. Діма опустив очі додолу й побачив, як на мокрому асфальті відбивається цятками жовте світло з вікон. Блищало, мов новорічна гірлянда. А ще в повітрі наче запахло снігом. Він стрепенувся. Холод лизав шкіру й просочувався за комір.

— Дякую, — зрештою сказав, пускаючи у чорне беззоряне небо клубок сивого диму.

Кінь співчутливо кивнув і поклав руку другові на плече. А тоді й собі закурив.

— Що то за курка стара була?

— Сусідка, — відказав, махнувши рукою на свій під’їзд. — Торгує «пальонкою».

— Ясно. Значить, недурно видав їй пизди. Летіла в стінку як кавалок гівна. То мамка твоя і батя на стакані, значить?

Діма зробив глибоку затяжку й заперечливо хитнув головою. — Вітчим.

— А батя де? Розвелися? — не вгавав Кінь. — Мої старі от розвелися. Теж маю вітчима. Ублюдок, але хоч не бухає...

— Мій тато помер.

Оце, мабуть, уперше він це сказав. По тому, як з рота вилетіли слова, озвалося серце. Діма запхав руку до кишені й міцно затиснув у кулак дешеву пластмасову запальничку. Татова так і не знайшлася. Тоді послабив хватку, намацав пальцями коліщатко, знову стиснув кулак. Хотілося щось трощити. Він нікому не розповідав, ким був його батько. З одного боку — Діма любив тата, дуже його любив, досі чекав на нього вдома... а з іншого — не міг пробачити ганьби. Щоразу, як хтось згадував Майдан, хлопця заливало пекучим соромом через учинок батька.

«Нехай краще мертвий, аніж беркутівець, який утік від правосуддя...»

Діма не раз ловив себе на думці, чи причетний тато до розстрілу Небесної Сотні? А тоді зринали спогади, як батько вчив його кататися на велосипеді, або як майстрував для них із Лесею двоярусне ліжко, чи як щовечора навшпиньки заходив до кімнати і цілував Діму в маківку перед сном. Ні, його тато не вбивав. Тільки не він!

— Не знав, — стиха мовив Кінь. — Співчуваю.

— Забий! — байдуже відказав Діма й пожбурив недокурену цигарку до калюжі.

Колись доведеться відпустити минуле. Але не сьогодні. Сьогодні він не здатен навіть забути ту його довбану запальничку! Якби ж Діма не кинувся її шукати, то не вляпався б у цю жахливу історію... цікаво, куди ж поділася та запальничка?

— Ти через новини мені наярював? — спитав Кінь.

Діма кивнув. Кінь нагнувся й прошепотів йому на вухо:

— Не очкуй. Імен жодних не називали.

Діма напружився, згадуючи події того вечора. Хвиля нудоти підступила до горлянки.

— Ти ж заникав його, да? — продовжував Кінь пошепки.

— Умгу. — прохрипів Діма.

— Ну, значить, все буде ок, — запевнив Кінь і викинув під ноги недопалок.

Раптом серед вечірньої тиші заверещав рок-акордами телефон. Діма смикнувся й поліз шукати його до кишені. Яскраве біле світло впало на його обличчя, і Кінь одразу помітив, як друга перекосило від страху.

— Хто там?! — спитав, торсаючи його за плече.

Той відсахнувся, відповів на дзвінок. Відійшов подалі від під’їзду, вислухав когось й, уже поклавши слухавку, сів на бруківку вздовж пішохідної доріжки. Кінь підбіг і перепитав:

— То хто дзвонив?!

— Валік...

Діма дістав нову цигарку. Руки страшенно тремтіли, обличчя зблідло. Ніяк не вдавалося прикурити — чиркав запальничкою раз, другий, третій, але вогонь уперто не хотів видобуватися. Після п’ятої невдалої спроби Діма заволав та пожбурив геть і цигарку, і запальничку, а тоді задер голову, глянув просто в очі другові й сказав порожнім голосом:

— Нам кінець.

Розділ 32

На підмогу викликали ще кількох поліцейських з управління. Доки Назар з дільничним шукали диван та килим із квартири, новоприбулі службовці вкотре подалися ретельно опитувати сусідів — хто що чув, кого бачив. Підполковнику вдалося вибити виїзд пересувної криміналістичної лабораторії з трьома експертами, тож пошук речових доказів розпочався оперативно та якісно.

Після години прочісування довколишніх смітників та пусток, віднайшлося згарище, де з попелу стирчали диванні пружини й кілька клаптів уцілілих решток. Назар миттю викликав і сюди — до закинутої недобудови — криміналіста.

— То візьмемо покидька?

Дільничний стояв з увімкнутим на телефоні ліхтариком, розглядаючи рештки спаленого дивана. Вечоріло. Обрієм від заходу ще тяглася тонка світла смужка, над якою нависли чорні хмари. Старший оперуповноважений слідчий у відповідь ствердно кивнув.

— Ще ніколи ми не просувалися у розслідуванні з такою швидкістю...

— Так, якби... цей... не ти! — ніяковіло пробубонів дільничний. — То ще б довго топталися на місці.

— Не думаю, — холодно відповів Назар.

— Ну, я б точно не подумав про диван.

— Хтось би подумав!

Цього разу слідчий