Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Серце сповільнюється, щоб уже за кілька секунд прискоритися на максимум, пробиваючи грудну клітку. Я витрачаю останні сили, щоб просто встояти на місці й не звалитися на розкішну мармурову підлогу, осідаючи попелом біля його ніг від шоку. Спочатку мені здається, що Захар мені  ввижається. Але ні, він тут. Прямо переді мною.

Його жорсткі губи складаються в нахабну, майже презирливу посмішку. Він повільно проводить поглядом по моєму обличчю, і я застигаю, ніби під прицілом.

Потрібно бігти. Я так і роблю. Розвертаюся і мчу прямо до дверей. Смикаю на себе, але влітаю в груди здоровенному амбалу. Легені не справляються, і я починаю задихатися.

— Куди зібралася, Юлю? — підступний голос за спиною змушує волосся на потилиці піднятися.

Цей голос перший час снився мені ночами. Я здригалася від вигляду кожного чоловіка, схожого на Захара. І ось він тут. Зовсім поруч. Пальцем легенько підчіплює комір моєї сорочки і тягне назад, зачиняючи двері й відрізаючи мене від шляхів відступу.

Жадібно ковтаю повітря, із зусиллям виштовхуючи його назад. Він приїхав покарати мене? Після стількох років? Вирішив знову увірватися в моє життя і рознести його вщент? Невже ні щасливе сімейне життя з жінкою його мрії, ні гроші, яких у нього вдосталь, більше не приносять задоволення?

— Давай, Юлю, дихай, — схиляється до мого вуха і хрипло сміється.

Йому подобається, що миша потрапила в пастку. Відчайдушно чіпляюся за думку, що це всього лише безглуздий збіг, жорстокі ігри долі. Що йому плювати на мене. Ніхто не шукав мене, ніхто не стежив. Але варто мені розвернутися до нього і поглянути на самовдоволене обличчя — все стає очевидним. Він шукав. Довго й наполегливо. І ось він тут, з отруйною усмішкою. Задоволений, ніби зірвав джекпот.

П'ять років тиші, я встигла розслабитися, майже забула про нього. Даремно.

А раптом він уже знає про Діану? Ця думка пронизує мене блискавкою. Мені стає погано.

— Чому ти тут?  Навіщо вся ця вистава з номером готелю та інтерв'ю? — зусиллям волі ставлю питання, удаючи, що зовсім не боюся його.

Дурні запитання. Адже я зруйнувала його замки з піску, розвалила все, і тепер моя черга відповідати. Він мовчить. Ми дивимося одне на одного. Я помічаю всі зміни, що сталися з ним за ці п'ять років. І він виглядає ще краще, ніж раніше.

— Хіба в нас не має відбутися інтерв'ю, Юліє... Як там тебе? Уварова?

Я не вимовляю жодного слова. Лише злякано витріщаюся на нього, намагаючись зрозуміти, наскільки багато він про мене вже знає.

— Що таке, крихітко? П'ять років тому тобі нормально залітало. Ну, хочеш, поміняємося місцями? Запитання сьогодні ставитиму я.

— Ми обоє знаємо, що все між нами закінчилося п'ять років тому. То навіщо це все? Чоловіча гордість не дає спокою? 

— Сядь, я сказав, — гаркає він, і його очі наливаються кров'ю. Я розумію, що потрапила в усі тригерні точки.

Не забув. Не пробачив. Не відпустив.

— Та пішов ти до біса, Білецький! Я більше не твоя дружина, тож накази свої засунь знаєш куди!

Здивування на його обличчі спалахує миттєво. Ну звісно, я ж ніколи так із ним не розмовляла. Але зараз теж не варто було. Ідіотка. Ніколи і ні за яких обставин не можна дратувати звіра, особливо коли ти повністю перебуваєш під його владою. Боротися з хижаком, будучи замкненою в його клітці, - що може бути дурнішим?

— Ти очманіла, Білецька?

Що він сказав? Яка Білецька? Господи, та яка різниця. Мабуть, він просто збожеволів остаточно.

Розмова не клеїться. Я роблю кілька глибоких вдихів і відходжу подалі. Кидаю сумку на диван і сідаю в крісло. Вдаю байдужість.

— Я не розумію тебе і, в принципі, не особливо палаю бажанням. Ти не зможеш тримати мене тут вічно. Рано чи пізно я піду.

— Упевнена?

Ні, не впевнена.

— Це безглуздо, Захаре, і ти це знаєш. Ми з тобою давно чужі одне одному люди. До речі, Єва знає, що ти тут? Зі мною? Ви напевно після мого зникнення легалізували свої стосунки. Неправильно якось за спиною в дружини на край світу до колишньої летіти, — хмикаю. 

Я нахабно дивлюся йому в очі. За ці п'ять років я навчилася давати здачі. Більше я не та мовчазна Юля. Мені довелося через багато що пройти, у тому числі через нього.

Він лише знизує плечима, мовляв, ось такий я поганий. Розташовується навпроти мене, руки стиснуті в кулаки. Схоже, якби він міг, то вже б задушив мене.

— Ми дорослі люди, Захаре. Давай поговоримо спокійно і розійдемося. Я витратила п'ять років, щоб побудувати своє життя і зробити його таким, як зараз. І я не дозволю тобі зіпсувати все. 

Мій голос набуває холодного спокійного тону. Я закидаю ногу на ногу, витримую погляд чоловіка з моїх кошмарів. 

Якщо з порога не почав обсипати звинуваченнями, отже, про доньку йому поки що невідомо.