Читати книгу - "Ловець невинних душ, Донато Каррізі"

Вона припинила рахувати й поринула в темряву.

9:00

Спочатку в’язниця Реджина-Коелі була монастирем. Його заснували в другій половині XVII століття. Його переустаткували в карний заклад 1881 року, хоча зберегли назву на честь Пресвятої Діви.

У будівлі могло розміститися близько дев’ятисот в’язнів, утримуваних у різних відділеннях, залежно від скоєних злочинів. У восьмому відділенні перебували в’язні, що належали до так званих пограничних випадків: люди, які мали впродовж років нормальне життя, працюючи, приятелюючи, інколи створюючи родину, а потім без зрозумілої причини скоювали брутальний злочин. Вони не мали типових проявів розумових хвороб, а єдиною аномалією в їхній поведінці був злочин. Поки вони чекали висновку суду щодо їхніх розумових здібностей, до них ставилися геть інакше, ніж до решти в’язничних мешканців.

Уже понад рік восьмий відділ був домом Ніколи Кости, тобто Фігаро.

Пройшовши звичайний контроль, Маркус минув вхідну браму й рушив довгим коридором, що був перегороджений кількома ґратами й поступово вів до серця в’язниці. Це чимсь скидалося на сходження до пекла.

Для візиту він спеціально вдягнувся у вбрання священика. Маркус не звик ані до білого комірця, що утискав йому шию, ані до сутани, що розвівалася при кожному кроці.

Дізнавшись кілька годин тому, що вбивця перебуває за ґратами, він разом із Клементе вигадав цей викрутас, щоб зустрітися зі злочинцем. Нікола Коста чекав, поки суддя вирішить, де він повинен відбувати покарання: у в’язниці чи в психіатричній лікарні. А тим часом злодій ступив на шлях змін і спокути. Щоранку вартові водили його до в’язничної каплиці, де він сповідався й самотньо слухав месу. Однак того дня капелана терміново викликали до курії. Мав минути якийсь час, перш ніж він зрозуміє, що це помилка. Клементе організував усе разом із перепусткою й дорученням, щоб Маркус замінив відсутнього капелана. Завдяки цьому він і зайшов до Реджина-Коелі без перешкод.

Певна річ, це загрожувало викриттям їхніх секретних дій, але малюнок, знайдений на горищі вілли Єремії Сміта, напевно, свідчив про якусь іншу правду. Вони припустили, що справу Фігаро не закрито. Маркус прийшов сюди, щоб у цьому переконатися.

Проминувши довгий кам’яний коридор, він зайшов у восьмикутний високий зал, над яким були розташовані три поверхи камер. Усі балкони були заґратовані аж до стелі, щоб в’язні не могли накласти на себе руки, кинувшись униз.

Вартовий ввів Маркусa до маленької каплиці й залишив самого, щоб він міг приготуватися до меси. Одним зі священицьких обов’язків було щоденне її відправлення, але Маркус належав до тих, хто виконував особливу місію й тому не повинен був цього робити, позаяк дістав спеціальний дозвіл. Після подій у Празі він відправив декілька мес під керівництвом Клементе, щоб усе пригадати.

У нього не було можливості вивчити справу цієї людини, її психологічний портрет. Але визначення «пограничні випадки» належним чином ілюструвало думку, що йдеться про якийсь тонкий бар’єр, який відділяє людей від зла. Інколи цей бар’єр був еластичний і дозволяв короткі «вилазки» на темний бік, завжди залишаючи можливість повернення. Але в разі певного різкого подолання бар’єр розпадався, назавжди відчиняючи небезпечний прохід — деякі індивіди могли ходити ним туди й назад. Вони могли справляти враження цілком нормальних, але, щойно ступали на інший бік, перетворювалися на непередбачуваних бестій.

На думку психіатрів, Нікола Коста належав до цієї хиткої категорії.

Маркус готував вівтар, стоячи спиною до порожнього приділу. Раптом він почув дзеленчання наручників і зрозумів, що йде в’язень.

Коста ввійшов несмілим кроком до каплиці в супроводі вартових. Був одягнений у джинси й білу сорочку, застебнуту під шию. Чисто поголений, лисий, якщо не враховувати декількох пасом, які надавали йому дивного вигляду. Але кожного, хто на нього дивився, вражала заяча губа, через яку його рот був постійно викривлений у зловісній посмішці.

В’язень доплентався до однієї з лав. Вартові допомогли йому сісти, підтримуючи за плечі, а потім вийшли з каплиці. Вони повинні були стежити за ним під дверима, щоб не порушувати релігійного настрою.

Маркус зачекав хвилину, потім відвернувся й побачив здивування в очах Фігаро.

— Де капелан? — занепокоєно спитав в’язень.

— Він погано почувається.

Коста кивнув і замовк. Тримав у руках чотки й бурмотів якусь молитву. Час від часу він сягав до кишені сорочки по хусточку, щоб витерти слину, яка стікала з його вуст.

— Чи хочеш ти сповідатися перед месою? — спитав Маркус.

— З тим священиком я йшов чимось на кшталт духовного шляху. Я говорив йому про мій смуток, про сумніви, а він відповідав словами Євангелія. Може, мені зачекати, поки він повернеться?

«Лагідний як ягня, — подумав Маркус. — А може, просто добрий актор».

— Вибач, я думав, що ти захочеш, — сказав він, відвертаючись до нього спиною.

— Чого? — спитав спантеличений Коста.

— Сповідуватися в гріхах.

Ці слова його роздратували.

— Що коїться? Я не розумію.

— Нічого, сиди тихенько.

Коста, здавалося, заспокоївся й знову став молитися. Маркус одяг столу, щоб розпочати месу.

— Я припускаю, що такі, як ти, не оплакують своїх жертв. Але при твоїй зовнішності це було б гротесково.

Ці слова впали на Косту як удар кулаком, але він опанував себе.

— Я думав, священики ввічливі люди, — відповів він.

Маркус підійшов до нього й нахилився так, що його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від обличчя злочинця.

— Я знаю, що ти вчинив, — прошепотів Маркус.

Обличчя Кости затужавіло, в очах з’явився зимний блиск.

— Я визнав свої злочини й ладен за них заплатити. Знаю, що скоїв, і не сподіваюся вшанування. Але я очікую принаймні дрібку поваги.

— Так, — визнав єхидно Маркус, — ти розповів із подробицями про напади й про те, як ти вбив Джорджію Ноні. — Він сказав це так, немовби не надавав великої ваги цьому доказу, якого зазвичай було задосить для розкриття справи. — Але жодна із жертв, на яких ти напав ще перед скоєнням цього злочину, не змогла тебе описати.

— Я був у лижній шапці. — Коста відчув, що має підкреслити свою провину. — Але потім мене впізнав брат Джорджії Ноні.

— Він упізнав тільки голос, — зауважив Маркус.

— Сказав, що нападник розмовляв нерозбірливо.

— Він був шокований.

— Неправда, це було через мою… — не докінчив думки Коста.

Маркус притиснув його.

— Що твою? Ти маєш на увазі заячу