Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

У голосі його жаль, але позбавлена виразу біла машкара змушує цю фразу прозвучати лиховісно — якоюсь пародією на співчуття.

— Цього не може бути, — кажу вперто. — Нащо мені було сюди приїжджати з власної волі? Хто зголоситься таке із собою вчинити?

— Ваше життя до Блекгіту мене не обходить, містере Бішоп. Розкрийте вбивство Евелін Гардкасл, і ви дістанете всі відповіді, яких потребуєте, — каже він. — А наразі Беллові потрібна ваша допомога. — І показує мені за спину. — Він отам.

І, не кажучи більше ні слова, Моровий Лікар задкує й зникає в лісі. Сутінь поглинає його. У голові рояться сотні дрібних запитань, але жодне з них тут, у лісі, мені не зарадить. Отже, відкладаю їх на потім і йду шукати Белла. Відтак натрапляю на нього, захеканого й тремкого від знемоги. Зачувши, як тріскотить вітролам у мене під ногами, він завмирає.

Його страхопудливість просто огидна.

У Мадлен, хоч вона й помилялася щодо моїх намірів, принаймні стало здорового глузду тікати.

Я обходжу його, ретельно намагаючись не потрапити на очі. Я міг би спробувати пояснити, що тут відбувається, але зі сполоханих кролів кепські союзники, тим паче, якщо вони вважають тебе вбивцею.

Усе, що мені наразі треба від Белла, — це щоб він вижив.

Ще два кроки — і от я вже в нього за спиною. Нахиляюся до самісінького його вуха.

Від нього відгонить потом, смердить, наче від брудної ганчірки. Мене аж млоїть.

— На схід, — видушую із себе я та вкидаю компас до його кишені.

Задкую й повертаюся до лісу, до згарища, яке лишилося від котеджу Карвера. Белл блукатиме лісом іще близько години, отже, мені вистачить часу, щоб по хусточках повернутися до будинку, не ризикуючи зіткнутися з ним.

Попри всі мої зусилля, усе відбувається точнісінько так, як я пам’ятаю.

24

Похмуре громаддя Блекгіту височіє в прогалинах між деревами. Я вийшов на задвір’я маєтку, а ця частина будинку в куди гіршому стані, ніж фасад. Декілька шибок розбиті, мури пощерблені. Кам’яна балюстрада на даху зруйнована, її уламок лежить у траві й уже вкрився густим мохом. Вочевидь, Гардкасли навели лад лише в тих приміщеннях, які мали побачити гості; воно й не дивно, зважаючи на брак коштів.

З тим самим непевним лихим передчуттям, з яким вийшов з лісу того, першого ранку, я зараз крокую садом. Якщо я й справді приїхав сюди з власної волі, у мене на те мали бути якісь вагомі підстави. Але, хоч як я напружую пам’ять, пригадати, які саме, не виходить.

Хочеться вірити, що я порядна людина, яка приїхала до цього маєтку, щоб комусь допомогти. Але якщо це й справді так, то я лише все псую. Сьогодні, так само як і щовечора до того, Евелін укоротить собі віку, і, якщо судити з того, що відбувалося вранці, мої спроби запобігти трагедії тільки наближають нас до неї. Хтозна, може, мої дурнуваті намагання врятувати Евелін насправді й призвели до того, що вона прийшла до дзеркального ставка зі сріблястим пістолетом у руці.

Я так замислився, що Міллісент помічаю, лише мало не збивши її з ніг. Літня пані, обіймаючи себе за плечі, тремтить від холоду на кутому ослоні, з якого добре видно сад. Три незграбні пальта огортають її з голови до ніг, обличчя й шия ховаються в шалику, з-під якого виблискують очі. Вона аж посиніла від холоду, капелюшок насунуто на самісінькі вуха. Почувши мої кроки, жінка обертається, на зморшкуватому обличчі подив.

— Отакої! Кепський маєш вигляд! — каже, відсунувши шалик від рота.

— І вам доброго ранку, Міллісент, — одказую я, спантеличений несподіваним відчуттям ніжності до неї.

— «Міллісент»?.. — перепитує вона, невдоволено підтиснувши губи. — Доволі новомодне звертання, любчику. Якщо тобі не важко, то ліпше вже звертайся до мене «матінко», бо ще люди вважатимуть, ніби ти в мене в приймах. А втім, іноді мені здається, що ліпше вже й справді було опікуватися якимось сиріткою.

Впускаю щелепу від подиву. Я й гадки не мав, що між Джонатаном Дербі й Міллісент Дербі існує якийсь родинний зв’язок. Можливо, тому, що завиграшки можна було повірити в те, що Джонатан — справдешня кара, яку Господь наслав на землю.

— Перепрошую, матінко, — кажу я. Засунувши руки до кишень, сідаю обіч неї. Вона зводить брову, у кмітливих сірих очах скачуть бісики.

— У матері перепросив, вийшов зі спальні ще до обіду… Ти, бува, не захворів? — питає вона.

— Та це, мабуть, через тутешнє повітря, — одказую я. — А от ви — чому ви тут о такій несвітській порі? Ще й така холоднеча надворі…

Вона форкає, ще міцніше обіймаючи себе за плечі.

— Мала зустрітися з Гелен, хотіли прогулятися разом, але її наче лизь злизав. Мабуть, як завше, усе переплутала. У неї сьогодні ще призначена зустріч із Сесілом Рейвенкортом, але по обіді. Мабуть, замість мене подалася до нього.

— Рейвенкорт і досі спить, — одказую я.

Міллісент зводить на мене питальний погляд.

— Це мені Каннінгем сказав. Рейвенкортів камердинер, — брешу я.

— Ви з ним знайомі?

— Та не те щоб знайомі…

— На твоєму місці я б трималася від нього подалі, — цокає вона язиком. — Я розумію, що тобі сумнівні компанії до шмиги, але, судячи з того, що розповів мені Сесіл, цей хлопець тобі геть не підхожий, навіть зважаючи на твою невибагливість.

Її слова розбурхують мою цікавість. Камердинер мені подобається, але ж він зголосився допомагати лише після того, як я пригрозив оприлюднити таємницю, яку він так ретельно приховує. Поки я не довідаюся, що це за таємниця, покладатися на нього не можна. А Міллісент, схоже, може стати ключем до Каннінгемових секретів.

— Це чому? — питаю байдужо.

— Ой, та не скажу до пуття… — відмахується вона. — Ти ж знаєш Сесіла — цей товстун аж напхом напханий чужими секретами. Якщо вірити чуткам, він зголосився взяти Каннінгема до себе камердинером тільки тому, що його про це попросила Гелен. А тепер він буцімто дізнався про цього чолов’ягу якусь бридоту й збирається його звільнити.

— Бридоту? — перепитую я.

— Ну, це Сесіл сам так висловився, а жодної подробиці я з нього так і не спромоглася витрясти. Цей клятий черевань любить патякати, але ж ти знаєш, як він ненавидить скандали. Зважаючи на Каннінгемове походження, це має бути щось геть непристойне, якщо він аж так рознервувався. Дізнатися б, що воно таке…

— Каннінгемове походження? — перепитую я. — Схоже, я чогось не знаю?

— Цей хлопець виріс у Блекгіті, — каже вона. — Куховарчин син… ну,