Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Алек і дівчина попрямували вулицею, зупинилися біля невеликого квіткового кіоску, сміючись, обговорювали щось, обираючи букет. Аларіон більше не міг дивитися – здавалося, відчуття несправедливості здавлює його горло. Він повернувся в місто – в людський світ, довелося трохи пройтися додому, намагаючись упоратися з цим потоком думок.

Наступного дня просто хотів павзу, кепсько почувався. Врунґільда запропонувала побути з дитиною і відпустила чоловіка додому перепочити.

Коли Аларіон переступив поріг тісної квартирки, його кроки відлунювали в напівтемній кімнаті. Він кинув пальто на стілець і пройшов до вітальні.

– Віолетто! – покликав, і в його голосі прозвучало більше ніж просто ім’я.

Дівчина явилася за кілька хвилин – у простій сукні, з втомленим, але добрим поглядом.

– Я кликав тебе безліч разів, – почав він з докором. – Все гаразд?

Вона здивовано звела брови.

– Вибач, я була на роботі. Надто втомлена. Де Лола?

– Залишив до вечора на Врунґільду, поки владнав свої справи.

Віолетта трохи здивувалася, але нічого не сказала. Натомість подалася вперед.

Аларіон скучив – і яким би втомленим він не був, а Віолетта ставала для нього потребою. Чоловік, не годен сердитися за самотні кілька днів без неї, ступив крок уперед, схопив дівчину в свої руки, обійняв і вже майже поцілував…

– Ходімо зі мною, – несподівано запропонувала вона.

– Куди?

– Покажу тобі свій дім.

Аларіон завмер, оцінюючи її серйозний тон. Вона погладила його скули, і він, вагаючись лише мить, довірився їй.

Її магія була м’якою, теплою, як сама Віолетта. Аларіон відчув легке запаморочення, а коли знову глянув довкола, перед ним постав невеликий, але надзвичайно затишний дім – хатинка за містом. Невисокий дерев’яний паркан, невеликий сад із відцівівшими клумбами, вкритими зимовим інеєм.

– Ого, – промовив він, оглядаючи дім.

– Ага, – усміхнулася Віолетта, хоча в її погляді промайнув якийсь сум.

Вона потягнула його вперед, до дверей. Аларіон іще раз озирнув будівлю, намагаючись зрозуміти, що ж він тут відчує, але врешті просто ступив усередину.

Кімнати були невеликими, але світлими, з великими вікнами, крізь які пробивалося холодне зимове світло. Усе виглядало охайним, але якось… порожньо.

На стінах не було жодного фото, жодного портрету, навіть дрібниць, які могли б натякнути на господиню дому. Лише кілька нейтральних картин із пейзажами – безіменні поля, ліс, гірські вершини. Аларіон мимоволі нахмурився.

Він торкнувся стільця біля круглого столу в кухні. Дім виглядав наче хтось лише готується тут жити, а не проводить свої дні.

– Ти живеш сама? – запитав він, обертаючись до Віолетти.

Дівчина зупинилася біля каміна, ніби намагаючись розігріти долоні, хоча в кімнаті було достатньо тепло. 

Вона знизала плечима, трохи сумно всміхнувшись:

– Так.

– А де твої батьки?

– Я не так давно сюди переїхала, – почала спокійно. – Батьки подарували мені цей дім. Це дім моєї бабусі – вона теж була цілителькою.

Аларіон кивнув, проводячи пальцями по поверхні стола.

– А батьки?

– Живуть окремо. В іншому кінці країни, – пояснила вона. – Працюють в іншому госпіталі.

– А чому ти тут?

Віолетта задумливо всміхнулася.

– Тут межа між світом людей найтонша і тут багато зруйнованих міст. Їм це не подобалося, тому вони поїхали.

Аларіон уважно стежив за її обличчям, ловлячи інтонації.

– А бабуся?

– Вона померла. Дідусь теж.

– Залишився тільки цей дім. Я не могла дозволити собі просто покинути його, хоча й доводиться часто ночувати на роботі...

Вона повернулася до каміна, дивлячись у мерехтливе світло. Аларіон нахмурився.

– А тобі самій… не самотньо?

– Часом. Але я звикла. Самота – це не найгірше, що може бути.

Аларіон мовчав. Його погляд не міг відірватися від Віолетти, яка стояла перед каміном у цій маленькій майже порожній хатині. Він відчував, як у грудях щось ламається, відступає перед її спокоєм і вразливістю.

– Я дивлюся на тебе і хочу тебе розрадити, – тихо сказав, і його голос зламався, оголюючи справжні почуття. – Пригорнути.

Віолетта обернулася до нього, її очі були широко розплющені, злегка здивовані. Вона не встигла відповісти – Аларіон уже підійшов ближче. Його руки обережно обійняли її, притиснувши до себе.

– Я не вартую того, – вона сумно засміялася. – Я теж не безгрішна. Може, тому мене так і тягне до тебе. 

Але її магія не втратила колір, тому в їхньому світі вона все-таки була хорошою, а він – поганим.

– Що б там не сталося – ти вартуєш всього.