Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

У десять по дев’ятій, коли мама пристає до роботи, її кличуть у кабінет менеджера до телефона, але вона надто заклопотана, щоб прийняти дзвінок. О пів на десяту телефон дзвонить знову, але цього разу ніхто матір до нього не кличе. Телефон пронизливо дзеленчить — цей звук завжди ріже вухо в тихому банку, а тієї миті й поготів, бо двері в кабінет менеджера стоять прочинені, вхідні двері банку — зачинені, і всі касири тихо сидять на підлозі, схрестивши ноги й тримаючи руки за головами.

У банку двоє чоловіків. Мені не треба вигадувати, у що вони вдягнені, бо я знаю, що це довгі пальта, темні окуляри й капелюхи. Один з них копирсається в касових апаратах, а другий походжає туди-сюди перед вишикуваними в ряд працівниками банку, гарикаючи на них і наказуючи сидіти тихо. У руках тримає громіздку штуковину, схожу на гладкоствольну рушницю, він розмахує нею, тримаючи за барабан, а не за руків’я. Так можна тримати бейсбольну биту, якою не граєш.

Тривога не лунає. Ніхто не встиг натиснути на кнопку. Містер Молодша Ліга намагається вибити з менеджера доступ до банківських скриньок. Телефон знову дзеленчить, і Касовий Патрач, лаючись, іде в кабінет менеджера та знімає слухавку.

Моя мати не терпітиме лайна ані від своїх хлопців, ані від усесвіту, і вже точно не від якихось дрібних бандюків. Мені спадало на думку, що події, які розгорнулися далі, могли бути її бунтом проти злочину, що відібрав у неї чоловіка, чи проти самої безглуздості крадіжки. Або проти самого факту існування Молодшої Ліги. Може, натискаючи на гачок, за цими темними окулярами вона бачила мого батька й усі нещастя, які він їй по собі залишив. Або ж просто помітила, що Молодша Ліга не вміє тримати рушницю й не встигне перехопити її, щоб вистрілити. Чесно кажучи, я не знаю, що із цього найімовірніше.

Але знаю, що тієї миті вона відчула щось достатньо потужне, щоб наважитися встати. І знаю, що за тридцять секунд вона вже має розбитого носа й тримає рушницю в руках. Молодша Ліга задки сунеться по підлозі, намагаючись опинитися якнайдалі від неї. Тоді моя мати перехоплює зброю зручніше. Це дуже близька відстань для гладкоствольної рушниці — так можна розірвати людину надвоє. Касовий Патрач тримає руки над головою і каже їй охолонути. Тоді вона цілиться Молодшій Лізі в груди й (чесно кажучи, гадки не маю, вагається вона чи ні, але підозрюю, що її ступор минувся та в голові вперше за тривалий час проясніло) тисне на гачок.

Вона цілить йому просто в груди.

Іноді рушничні набої кладуть у такий собі м’який мішечок замість звичної гільзи, яка вибухає окремими дробинами. Такі набої часто використовують для приборкання бунтів, щоб не вбивати, а знерухомити людину. За визначенням, це ще не «травматичні» набої, а просто менш летальні, бо вони можуть, наприклад, зламати ребро чи влетіти в серце; але найчастішою причиною смерті з такої рушниці, яка була в Молодшої Ліги, є, хоч як дивно, помилкове заряджання її справжніми набоями.

Не хвилюйтеся, я не описуватиму, як деякі автори, швидкість кожної дробини в метрах за секунду, модель і технічні характеристики рушниці, а також відносну вологість і швидкість вітру, які могли б уплинути на траєкторію польоту. Я хочу сказати інше.

Попри те що Молодша Ліга й перелякався, коли мати націлила на нього рушницю, і загримів після того в лікарню із чотирма зламаними ребрами, вона його не вбила.

Я думав і про те, що моя мати не могла знати, чи рушниця заряджена «менш летальними» набоями, коли вирішила натиснути на гачок, але зараз не про це. Зараз я хочу сказати, що в неї шрам над правим оком, а те пограбування закінчилося для неї зламаним носом (сподіваюся, лише цим). І хочу сказати, що, поки поліція та парамедики очистили будівлю й напхали ватних кульок мамі в ніздрі, був уже десь полудень, і лише тоді хтось поклав на місце слухавку телефона, після чого він одразу задзеленчав. Я хочу сказати, що пам’ятаю, яка того дня була температура: просто пекельна. Я хочу сказати, що дзвонили зі школи, щоб повідомити матері, що жоден з трьох малих Каннінґемів не з’явився на уроках. Я хочу сказати, що того ранку моя мати, попри напружений графік, приїхала на роботу на п’ять хвилин раніше.

Я хочу сказати, що моя мати стріляла в людину, але не вбила її.

Я хочу сказати, що того дня хтось таки помер.

Той ступор. Те відчуття напівреальності. Ті помилки з неуважності.

Троє хлопців, яких забули доправити в школу, сиділи в машині, пристебнуті до сидінь. Машина стояла на парковці, розташованій на даху, спекотного літнього дня. Я не пам’ятаю, як розбили скло і як обличчя Одрі залила кров, коли вона порізала чоло уламками достатньо глибоко, щоб залишився шрам. Перше, що пригадую точно, — це лікарня, а решту мені розповіли згодом. Я до сьогодні прокидаюся від нічних жахів і хапаю ротом повітря. Але, якщо чесно, майже нічого з того дня не пам’ятаю. Він повний темних плям.

Я знаю тільки, що сидів біля Джеремі, коли він помер.

Від: <ВИДАЛЕНО>

Кому: [email protected]

Тема: Світлини для УВМРКУ

Привіт, Ернесте!

Рада, що ти написав. Боюся, щоб помістити світлини посеред книжки, потрібно буде робити вклейку з глянцевого паперу (та ще й кольорову), а для цього доведеться кардинально змінювати виробничий процес. Це досить дорого, і ми не вкладемося в бюджет. Я певна, ти зможеш досягти того самого результату, додавши якісь гарні описи. Мені дуже шкода, але я справді не можу збільшити бюджет.

Як у тебе справи, до речі? Чи вдається зробити манеру викладу не такою буденною? Я, звісно, розумію, що ти це так бачиш, але йдеться про смерті, і через твої дотепи читачам може здатися, що тобі байдуже. А в мене є хороші новини: ми вирішили прибрати дірки від куль на обкладинці. Я згодна з тобою, що це було трохи занадто. Якщо треба щось вичитати, тільки скажи.

З найкращими побажаннями,