Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

- Цього просто не може бути. - сказав Реджинальд. - Це ж... Важко повірити, що ти й справді можеш опинитися моєю донькою. Я вже давно змирився з тим, що це просто не можливо. Однак зараз ви похитнули мою віру.                                                                                                                                    

Чоловік підійшов до мене та протягнув руку. Йому важко давався навіть такий простий рух. Зрозумівши натяк, я зняла кулон та протягнула йому. Король якийсь час уважно розглядав, а потім перевернув, побачивши ініціали - А.Р. На якусь мить в кімнаті стояла абсолютна тиша. Я навіть не знала, що можна сказати. Але король сам порушив тишу.                                                                                                         

- Амаранта. Моя мила донечка. Цей кулон я подарував їй на другий день після народження. - прошепотів він. - Хто твої прийомні батьки?                                                                                                    

- Картер і Лілліан Рейгаз. - сказала я. - Я все життя думала, що вони мої рідні мама й тато. Лише у вісімнадцять років дізналася правду.                                                                                                              

- Так близько. - він протягнув руку, та так і не доторкнувся до моєї щоки. - А я навіть не здогадувався.    

Король ще якийсь час дивився на мене, а потім різко розвернувся до Ілларії. В його очах стояв такий біль, що я просто не могла навіть дивитися на нього. Уявляю, наскільки важко буде, якщо я все ж не його донька. Реджинальд боявся занадто сильно сподіватися.                                                                   

- Ти зможеш провести ритуал крові? Зараз зробити це? - вона кивнула. - Чудово, бо я справді хочу знати. Я боюсь сподіватись. Так довго я вважав, що Амаранта померла. Та якщо ти справді моя донька... Добре, що від мене потрібно?                                                                                                          

Ілларія підійшла з невеликою чашею. Ми завчасно все підготували для цього, адже розраховували, що все складеться трошки інакше.                                                                                                                        

- Мені потрібна капля кожного з вас. - сказала подруга.                                                                                

Я вколола палець, та виконала її прохання. При цьому в мене дуже сильно тремтіли руки. Реджинальд зробив те саме, помітно нервуючи. Уявляю як йому важко. Сімнадцять років він думав, що його донька мертва. А тепер може виявитись, що вона ще й була зовсім близько. Навіть не хочу думати про те, що в нього зараз відбувається в душі. Ілларія почала читати щось на якійсь невідомій мені мові. Я вперше взагалі таке чула, проте щось схоже на ельфійську. Проте більш мелодійна. Треба буде поцікавитися, що ж це. Магія буквально відчувалась у повітрі. Ось так от просто зараз все вирішиться. За якусь мить. Лія закінчила, і просто застигла над чашею. Ще одна мить відділяла нас від правди. Я заглянула за її плече, і побачила, що кров перемішалась і утворила щось схоже на силует птаха. І це все було досить виразно показано. Перевівши погляд на подругу, я побачила, що вона плаче.                                                                                                                                  

- Що це значить? - запитав Реджинальд. - Силует птаха, це ж наш родинний символ.                             

- Амеліє... - прошепотіла вона. - Ти... ти моя сестра. Ти Амаранта Рейвенпорт.                                        

Невже це справді так? Тобто, Реджинальд мій батько? Я ще досі не могла в це повірити. Але як? Як взагалі таке можливе? Значить, я справді Амаранта Рейвенпорт. Стільки років я жила в королівстві, так близько від своєї справжньої родини, і навіть не розуміла цього. Значить я справді належу Хейвенберду. А ще переді мною батько. Він та Ілларія мої єдині кровні родичі.                             

- Амаранта. - сказав Реджинальд та притягнув мене у свої обійми. - Це і справді ти. Стільки років, я вважав, що ти померла. А потрібно було шукати.                                                                                        

Я бачила, що цей мужній чоловік більше не міг стримувати свої сльози. Та й не хотів. Його донька жива. Ілларія теж плакала поряд, а потім Реджинальд притягнув і її до себе. Родина нарешті возз'єдналася. А я ще досі не могла отямитись.                                                                              

- Доню. Ти... ти тут. Я... я не можу повірити в це. - він посміхнувся. - Ілларіє, Амаранто... Тепер наша родина буде щасливою.                                                                                                                                 

Однак я так і не прийшла в себе, адже якось все сталося занадто швидко. Хоч я і готувалася до такого розвитку подій, та в реальності все відбувається зовсім інакше...