Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

не допомагав його матері.

Олена мовчить. Мовчу і я. Їдемо серед ночі. Їдемо довго.

— А звідки ви знаєте, що я вас не обдурю? Не повернуся до бунтівників?

— Я не знаю. І обдурите ви не мене, а Господа. Бо він послав мене, і він врятував вас від наглої смерті. А далі вже ви самі будете вирішувати, до чого було це диво, — кажу тихо і наганяю коня.

Далі мовчимо. Кожен думає про щось своє. Потім Олена засинає, вкрившись кожухом і притиснувшись до мене. Я наганяю коня. Вже у Сумах купую їй квиток до Харкова.

— Звідти багато потягів, їдьте до Одеси, а там купіть собі документи та сідайте на пароплав, — кажу їй. Ми стоїмо на пероні. На нас здивовано дивляться. Ну, а як же, така витончена, гарненька дама у супроводі якогось мужика, з яким поводиться, наче він їй рівня. — Ось гроші. Будьте обережні, в Одесі легко дурять. Я поклав у ридикюль ваш браунінг. Але не використовуйте його без крайньої потреби.

На її очах з’являються сльози. Прибуває потяг. Вона підходить до мене і несподівано цілує, чим викликає справжній фурор. Пані цілує мужика!

— Дякую! — шепоче вона.

— На славу Божу.

Я допомагаю її зайти до вагона і йду. Відчуваю, що дуже заморився, то одразу не їду додому, а знімаю кімнату в дешевенькому готелі і вкладаюся спати. Потім повертаю коня Боротянському, а ніж Маєвському. Граф із зацікавленням дивиться на мене.

— Навіщо вам був потрібен ніж? Якась чергова історія? Розкажіте!

Я щось брешу у відповідь, а сам думаю, що зможу довіритися тільки паперу. Граф їде, а я сідаю за стіл і думаю, як би назвати цю історію. Виводжу своїм кругленьким почерком людини, звиклої писати доповіді: «Зухвале пограбування потяга» — і починаю описувати все, що бачив і чув.

На службі Його Величності

літку люблю я спати на вулиці, а не  в хаті, дихати свіжим повітрям, насолоджуватися прохолодою. Воно-то, звісно, комарі налітають, але я замовив поштою сітку дрібну, яку мандрівники використовують у подорожах дикими краями, то тепер недосяжний до комарів, як Його Величність для бунтівників. Дзижчать кровопивці за сіткою, жадають крові православної десь на віддаленні, а вкусити не вкусять. Сітку я натягнув у садку, під двома яблунями. Над сіткою ще навіс зробив, щоб і яблука стиглі не гепали, і дощ не турбував. Під сіткою в мене дерев’яні піддони, на них сіна пахучого копа, зверху ряденце чистеньке і кожух, бо вранці прохолодно стає, і тут уже приємно вкритися, угрітися, як у Бога за пазухою.

Хутір мій від людей далеко, у степах, але шлях неподалік проходить. Шляхом тим різні люди ходять, є серед них і на майно чуже ласі, то сплю я на дворі не сам, а під охороною двох песиків — Одновуха і Чорного. Кожен з них мені по пояс, вовка легко придушить та й людину не відпустить. Відтоді, як у мене коней вкрали, завів я собачок. Оце вони кумпанію мені складають у садку. З ними спокійно можна спати, бо жодна зараза не підійде непомітно.

Лежу, розкинувся на сіні, наче річка у повінь, дихаю на повні груди повітрям. Ось чого добре на землі жити — повітря тут чистеньке, не так, як у Києві, особливо взимку, коли палять усі й не продихаєш. А вода! Тут наберу цеберко з криниці, п’ю, і аж солодка водиця, а в Києві п’єш і горло дере. А ще зуби в мене посипалися через погану київську воду. Це не я сам вигадав, лікар мені сказав. Ну, і тиша ж іще. У Києві як не ховайся, а тиші не знайдеш. Навіть уночі хтось та проїде вулицею, цокотітиме бруківкою, а тільки до ранку справа — і починається гримотіння. Тут же така тиша, що спочатку аж вуха боліли. Лише листочки в саду шелестять потроху, і все.

Тільки ото про тишу подумав, як загарчали мої песики. Я сплю далі, уваги не звертаю, бо, може, птах який пролетів, чи заєць схвилював собачок. Зараз заспокояться. Але ні, не заспокоюються, почали гавкати. Чого це вони? Невже гостей якихось непроханих почули? А потім наче двигун гуркотить. Може, в Києві чи Харкові машиною вже нікого не здивуєш, бо їх там череди цілі, а в наших палестинах немає їх зовсім, хіба автоперегони якісь трапляться, та й то центральним шляхом їдуть, а в мене ж на узбіччі хуторок. Ніколи сюди машина не їхала, а тут гуркотить. І все ближче, все гучніше. Очі я відкрив, розумію, що не сниться це мені, а насправді.

Підхопився я, дивлюся, онде і фари на дорозі мигкотять. Таки машина до мене їде. Я револьвер з-під подушки взяв, бо собаки собаками, а зброя ще ніколи не заважала, пішов у двір невідомих гостей зустрічати. Собаки мої аж казяться від люті, гавкають, наче з гармат стріляють, бо ж голосисті — страх. Я їх у дворі припнув, щоб не наробили шкоди гостям. Сам револьвер напоготові тримаю, чекаю.

— Тихо ви! — кажу собачкам. Бачу, машина перед воротами зупинилися, дверцята ляснули, вийшов хтось і стукає у хвіртку.

— Є хто вдома? — питає гість, і голос його мені знайомий.

— А хто потрібен? — намагаюся згадати, де той голос чув. Спросоння це непросто.

— Іване Карповичу, це я! — Господи Боже мій, та це ж їх благороді голос! Штабс-капітана Мельникова, мого колишнього керівника в Київському охоронному відділенні! Давно я його не чув, ось і не пізнав.

— Ваша благородь?

— Я, я! Відчиніть, Іване Карповичу!

Звісно ж, відчиню, такі гості.

— Заходьте, — запрошую. Бачу, що їх благородь не сам, а ще з кимось. При світлі фар не роздивишся добре, але невеличкий, у цивільному наче, стоїть біля машини. Штабс-капітан зайшов у двір сам, його товариш залишився стояти перед воротами. І двигун у машині не вимикають.

— Ваню, — шепоче Мельников. — Швиденько одягайся, і їдьмо!

— Куди? — дивуюся я.

— До Ромен!

— Що мені там робити?

— Справа державної важливості!

— Та я ж у відставці!

— Ваню, ти навіть не уявляєш собі, що це за справа! Одягайся швидше і поїхали! — шепоче мені їх благородь, голос у них тремтять, як завжди було при дуже великому начальстві. То пуцьвірінок біля машини — начальство велике? Куди світ котиться? От