Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

— Їх треба якось назвати, — зітхнув він.

— Так і назвемо. Критерій Манна-Уїтні.

— Манна? Яким боком тут взагалі Манн? — Дональд відвернувся до вікна, щоб сховати криву усмішку.

— Справді, — невдоволено буркнув Генрі. — Критерій Уїтні. Критерій Уїтні-Манна.

— Навпаки звучить краще, — Дональд усе ще робив вигляд, що глибоко зацікавлений видами за вікном. Він прикусив свою губу — через помаду вона була ковзкою, і не було навіть найменшого шансу обгризти шкірку. — Треба ще додати Ю.

— Ю? — Генрі міцніше схопився за кермо і збоку поглянув на Дональда. — Чому Ю?

Він знизав плечима:

— Просто літера гарна. Нехай буде наша літера Ю. Як штат Юта.

— У нас немає нічого спільного з цим штатом, — хмикнув Генрі. — Якщо тобі подобається Ю, то нехай буде Ю. Ю-критерій Манна-Уїтні. Звучить... — Криво усміхнувся він. — Звучить, Дональде?

Той повернув до нього голову і схвально кивнув із погано прихованою усмішкою, яка сягала куточків його очей:

— Звучить.

Вони приїхали до університету Клівленда, на сусідній вулиці розташувалося велике поштове відділення. Залишивши машину на парковці університету, вони йшли, базікаючи і навіть пліткуючи про колег Дональда. Він, виявилося, не був відірваним від реальності.

— Ми йшли з групою студентів коридором, а ця асистентка голосно розповідала своїй подружці, як цілувалася з професором нашої кафедри. І моє серце так і завмерло! Я ж знаю, що мова не про мене, але що могли подумати мої студенти! — Червоний і обурений, балакав він. — Це було жахливо, просто жахливо...

Генрі подумав, що робота в університеті справді підходила Дональду. Йому подобалось копатися у стосах паперів і книжок, засиджуватися допізна, дивлячись на темніюче небо крізь старовинне і давно немите вікно.

Генрі не подобалось сидіти в кабінеті. Як би йому не хотілося отримати крісло професора, він волів швидко проводити лекції в аудиторіях і йти на розкішні обіди з колегами.

Він і без того проводив багато часу наодинці з собою, аби продовжувати залишатися в тиші.

— П'ятнадцять центів, — пролунав гугнявий голос із-за товстого скла поштового відділення. І марка три. З доплатою за конверт — двадцять центів.

— Я заплачу, — Генрі засунув руку в кишеню, щоб дістати кілька монет.

Дональд поклав свою руку на його зап'ястя:

— Ні, почекай, — Він заглянув за скло і, щурячись, став розглядати жінку. — Пані, що це за крахоборські ціни? Невже зараз така дорога відправка листа?

— У вас велика відстань — хочете менше платити — шукайте місто ближче до місця призначення, — невдоволено постукала вона нігтями по столу.

— Хіба зараз пересилка по всій країні не коштує однакових грошей? — здивовано запитав Генрі.

— Коштує. Але у вас особливий лист, — пані заплющила очі. — То що, платитимете?

Дональд нахилився ближче до скла:

— А ви не підкажете, де ціна за відправку краща?

— У Нью-Йорку, — невдоволено буркнула вона. — Десять годин їзди — і ціна вашого листа знизиться на вісім центів.

Дональд заплющив очі і відсунувся від скла. Він повернувся до Генрі:

— Що ж... Доведеться заплатити.

— А давай, — раптом у серці Генрі спалахнула ідея. — Поїдемо і відправимо листа з Нью-Йорка?

Обличчя Дональда одразу посіріло:

— Ні, — Він заперечно похитав головою. — Анізащо. Ми навіть доктору Конраду не писали, що хочемо відвідати його друга... — Він швидко зрозумів натяк. 

— Зараз напишемо, — Генрі жестом показав поштарці, що вони відійдуть, і потягнув Дональда за собою. — Скільки там коштує марка до військового містечка? Три центи? Нам потрібен лише аркуш паперу, конверт і гроші. — Генрі вручив Дональду в руки перову ручку, якою кожен міг користуватися для коротких начерків, що писали замість вивірених листів прямо на пошті. — Напиши. Давай зробимо коротку поїздку, хай вони хоча б поглянуть на тебе, і листа відправимо. Поїдемо до Нью-Йорка, Дональде. — Він говорив натхненно і щиро, старанно ховаючи свої справжні мотиви за гарними словами. — Це ж Нью-Йорк, Дональде!