Читати книгу - "Світло Лани, Філундія"

Лана з Даміром увійшли до печери. Вона знову змінилась.

Стіни були покриті новими письменами — древні знання, які не потребували читання. Їх сенс входив у серце напряму, оминаючи розум. Повітря мерехтіло спокоєм і передчуттям чогось сакрального.

Біля бурштинового моноліту стояла жінка у білому. Її одяг світився зсередини, мов тканий із зоряного сяйва, а на плечі сиділа маленька бджілка. Вона посміхнулась лагідно й сказала:

— Вітаю вас, Лано і Даміре. Ви пройшли великий і довгий шлях. Ви повернули расам їхню історію, а ще важливіше — віру в себе, у зміни. Ваше вміння бачити крізь біль, кохати попри зраду і шукати правду у тиші — змінило цей світ. Завдяки вам кожна з рас пригадала своє походження і імена тих, хто був їхньою опорою.

Жінка зробила крок убік і жестом запросила поглянути вглиб зали:

— Дозвольте познайомити вас із тими, кого ви допомогли пробудити.

Першою вийшла витончена постать із срібним волоссям, її очі світились прозорим світлом — Еларія, покровителька ельфів, світло крізь листя. Поряд із нею спокійно стояв білий олень — втілення просвітлення, шлях через споглядання до істини.

За нею з'явився кремезний бородань у глибокому плащі з каменю, від нього віяло спокоєм і надійністю — Грундал, покровитель гномів, опора тамнадійність. Поруч стояв масивний кам’яний ведмідь, погляд якого сягав крізь століття.

Наступним підійшов високий чоловік з проникливим поглядом і спокійною впевненістю у рухах — Інваріс, покровитель людей, іскра змін. На його плечі сидів сокіл, що оглядав усе навколо, мов шукав нові горизонти.

Всі троє мовчки вклонилися Лані та Даміру. Їхні постаті вібрували у світлі, немов зіткані з самої суті світу — не лише боги, а живі символи того, що було віднайдено.

— А я Санні, ми з вами вже знайомі.

Санні промовила:

— Світ ще не відновлений, але завдяки вам він пробудився. Ви запалили вогонь пам’яті в серцях кожного народу. Прийшов час і нам подякувати.

Дамір стояв мовчки, його золота луска тьмяніла у світлі бурштину. Лана відчула, як його погляд опускається до землі, наповнений сумом і тінню невимовного болю. Вона підійшла ближче й обійняла його величезну морду, поклавши лоб до чола дракона.

— Ти пригадаєш, — прошепотіла вона. — Я знаю. Ти вже згадав так багато. Ти допоміг мені відродити пам’ять народів. Ти повернувся до себе, Даміре.

На ці слова до них підійшла Санні. Блиск у її очах був м’яким, але уважним.

— Лано, — мовила вона, — як звуть твого дракона?

— Його звуть Дамір, — відповіла Лана. — Він останній із золотих драконів, колись вони були правлячим родом. Він згадав своє походження... але ми не знайшли жодного свідомого дракона, кому можна було б передати дзеркало.

Санні посміхнулась і знову запитала, вже майже шепотом:

— Лано, як звуть божество драконів?

Лана завмерла. Серце її стислося, мов від передчуття. Вона знову прошепотіла:

— Дамір…

Санні кивнула:

— Ваш дракон носить ім’я свого божества. Ви вже давно пригадали його, просто ще не зрозуміли цього.

Як тільки ім’я злетіло з її вуст, Даміра огорнуло сяйво — чисте, пронизливе, живе. Світло розділило його постать: з однієї сторони залишився золотий дракон, а поряд постала постать молодого чоловіка — того самого, якого Лана бачила у своїх снах ще в печері, коли вони мріяли вдвох.

Дракон нахилив голову й звернувся вже не як звір, а як носій глибинної мудрості:

— Дякую вам, Лано та Даміре, — проголосив він. — Ви відродили землю та пам'ять поколінь. Ви пригадали шлях співіснування, дружби, співпраці. За цей подвиг я дарую тобі, Даміре, заслужену винагороду. Віднині ти — не лише спадкоємець золотої крові, а й носій її світла.

Він глянув на людську подобу Даміра:

— З цього моменту всі дракони знову зможуть носити дві іпостасі — людську й драконячу. Ваша єдність із людьми більше не буде втрачена. Магія серця й духу людини знову з’єднується з силою та величчю дракона. Ваша історія — початок нового часу.

Тиша знову заполонила печеру. Лана дивилась на обох Дамірів, усвідомлюючи: їх шлях не завершився. Він лише змінився. Світ дихав по-новому, і разом із ним — кожна душа.