Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

— Хе, як скоро, — видав бритоголовий, коли я загальмував.

Я навмисно зупинився трохи далі, щоб він не тягнувся до передніх дверцят, за якими спав Тео. Щойно він увалився в салон, у ніздрі вдарив кислий запах алкоголю.

— «Магнат»? — уточнив я.

— Да, шефе! Погнали, бля!

До Квасилова дісталися спокійно, та за сотню метрів до залізничного переїзду пасажир озвався:

— Музичку включи, е.

Я вдав, що не чую його.

— Шеф! — він підвищив голос.

Я погамував роздратування. Зиркнув на Тео, а тоді додав гучності.

— О, нормальок! Атлічно!

Чоловік відкинувся на спинку сидіння. Я скоса глипав на його затерте півтемрявою відображення. Ми проминули Квасилів і наближалися до об’їзної. До Рівного залишалося менше як кілометр, коли з-за моєї спини почулося клацання запальнички. «Розтуди тебе, — я зціпив зуби. — Почалося». Потому повів очима на дзеркальце заднього огляду. Якраз учасно, щоб запримітити язичок полум’я, який вихопився із запальнички. Наступної миті в сутінках салону позначився вогник на кінці цигарки.

— Будь ласка, ви могли б не палити в салоні.

— Шо? — бритоголовий нахилився, просунувши голову між передніми сидіннями. Нестерпно в’їдливий перегар посилював терпкий запах цигарок.

— Я прошу вас не палити, — крізь зуби процідив я.

— Хто це тут такой нєжний? Я тобі, бля, плачу! Ти не куриш? Ну то відкрий, на хрін, вікно!

Я додав газу. Силою інерції нахабу відкинуло назад. Він бухнувся на сидіння, та це, зрозуміло, не вирішувало проблеми: салон повільно наповнював гіркий дим. За мить зашурхотіла ручка, пасажир відчинив вікно з лівого боку, й у машину ввірвався холод.

— У мене в салоні хлопчик, мій син, — я намагався не виказувати люті, але не думаю, що мені вдавалося, — і я буду надзвичайно вдячний, якщо ви загасите цигарку та зачините вікно.

— Який, на хер, хлопчик? — чоловік усе ще зберігав здатність ворушити звивинами. Він збагнув: якщо, крім нього, хтось і є в салоні, то його потрібно шукати на передньому пасажирському сидінні. Нахилився, глянув направо й нарешті помітив Теодора. — О! — шумно затягнувся.

Я пригальмував, але не зупинився. Притримуючи кермо однією лівою, обернувся до пасажира:

— Викинь цигарку за вікно, — я заговорив на повен голос, більше не переймаючись тим, щоб не розбудити Теодора, говорив роздратовано та владно, тож йому це не сподобалося. — Інак…

Чоловік вибухнув:

— Шеф, ти шо, блядь, ти шо, на хрін! — Я інстинктивно додав газу, припухле обличчя пірнуло в пітьму, і я не бачив, хоча добре уявляв, як із його рота вилітають бризки смердючої слини. Бритоголовий не на жарт розлютився: — Я тобі плачу, блядь, плачу, блядь, то, блядь, вези мене й не пи…

Усе, мій терпець урвався. Я притримав Тео рукою й утопив до упору педаль гальма. Вискнули шини, машину повело, та я впорався з керуванням, притиснувши Nissan до узбіччя. Чоловік лантухом злетів із сидіння, врізавшись у спинку водійського крісла. Я озирнувся і через плече прогарчав у салон:

— Слухай сюди. Якщо хочеш, щоб я довіз тебе до пункту призначення…

— ТИ АБАРЗЄЛ! — рикнув він, не чуючи мене.

Розмовляти не мало сенсу. Ще перед тим, як гальмувати, я знав, що не довезу його. Останню фразу я проговорив заради заспокоєння власної совісті, а насправді якась частина мене — й то дуже велика частина — прагнула, щоб він продовжував кричати, роз’ятрюючи, доводячи до сказу. Та частина страшенно хотіла зірвати на ньому весь гнів.

Я заглушив двигун. Кинув погляд на сина. Теодор не спав, я відразу побачив, що він прикидається — дихання стало швидким і нерівним, навколо рота проступили ледь помітні складки, які вказували на те, що м’язи обличчя більше не розслаблені. Втім, малюк щосили вдавав, наче спить. У моїх грудях заклекотало. Я вискочив на дорогу та розчахнув задні ліві дверцята.

— Вийди з машини.

— ЩО?!

— Виходь з машини, я сказав!

Пасажир не рухався. Я зігнувся, схопив його за барки й потягнув на дорогу.

— Ти чьо, шеф?! — тепер він плювався просто мені в обличчя. — Ти, бля, здурів, сука, на хрін, я тебе урою! Я тебе, блядь…

Я виволік його із салону та жбурнув собі під ноги. Чоловік одразу підхопився. Хитнувся, переступив з ноги на ногу, намацуючи рівновагу. Обличчя виродка зробилося багровим від злості, а все ще вкриті бризками слини губи потворно викривилися. Як тільки він замахнувся для удару, я обома руками штовхнув його в груди.

Я бачив, як роззявився його рот, чув, як із тихим «бух» випорснуло з легень повітря. Мій Nissan стояв праворуч від дороги, ми з бритоголовим зчепилися біля лівого крила, тож я сам здивувався, усвідомивши, що від удару той перелетів через дорогу й гепнувся на спину аж на лівому узбіччі.

— Су-у-ука! — відхаркуючись, чоловік став навколішки, а потому повільно звівся.

У ту мить я мав би сісти за кермо й поїхати додому. Проте в голові гуло, я відчував, як у жилах буквально закипає кров, і не міг зупинитися. Бритоголовий випростався. Я кинувся до нього й ще раз штовхнув, тепер уже добряче розігнавшись. Він зойкнув, змахнув руками й дав сторчака з узбіччя. Формально ми знаходилися в межах міста, на початку вулиці Чорновола, та будинків довкола не було. Зліва й далеко позаду «ніссана» сяяла вогнями автомобільна заправка UA Service, проте біля самої машини з обох боків дороги стелився пустир. Точніше, не пустир, а зарості очерету, що на сході, праворуч від дороги, майже відразу обривалися, зате на заході тягнулись аж до річки Устя. Зліва й попереду бовваніли дерева, за якими ховався Басів Кут. Бритоголовий, зминаючи очерет, прокотився метрів п’ять і впав навзнак. Ця частина Чорновола залишалася неосвітленою, тож я ледве розрізняв його обрис у навскісних відблисках світла від фар мого авто. Чоловік підвівся, але не зрушив із місця, продовжуючи поливати мене лайкою:

— Тобі хана, підар! Ти труп, я атвєчаю! Ти не шариш, блядь, із ким зв’язався! Я…

Я промацував поглядом землю під ногами. Нахилився, підняв з узбіччя шматок асфальту завбільшки з невеликий вазон, а тоді, розмахнувшись, метнув у бритоголового.

За ті півтори секунди, доки уламок, обертаючись, летів над прим’ятим очеретом, я пригадав той день, коли Бігудяй побив Сашка Бонку, після чого Бонка розірвав зі мною дружбу. До сьомого класу ми були нерозлийвода — я, Ромич і Сашко. Ми разом ходили до школи, разом виконували домашні завдання («виконували» здебільшого означало «похапцем списували на перерві перед уроком»), разом гуляли, веселилися та коїли капості. Нерозлийвода — до початку другої четверті сьомого класу. Бігудяй — на рік старший за нас — навчався у 8-Б, але вже