Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Аптекар 📚 - Українською

Читати книгу - "Аптекар"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Аптекар" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 98
Перейти на сторінку:
в суботу чогось незвичного у смітті?

— Що ви маєте на увазі? — Петруньо відразу пожвавився. — Мертве немовля? Капшук з дукатами? Здохлий кіт? Вибита щелепа? Кроляча голова?

— Ні, мене цікавлять які-небудь шмати з кров’ю. Може, й одяг закривавлений.

— О-о, вам неймовірно пофортунило, що ви натрапили на мене. Але тільки між нами. Бо я, бачите, тоті скривавлені і розпороті штани залишив собі разом із панчохами. Моя Міля обіцяла їх злагодити. А що?

— А чи пам’ятаєте, з якого дому вони походять?

— Ясна річ. З кам’яниці «Під Грифоном», але не можу сказати, з якого помешкання, бо мішок зі сміттям уже на мене чекав під брамою. Але я маю таку звичку, яка мені передалася ще від діда-прадіда, що такво одним оком зазираю в те, що маю викинути. Бо я, знаєте, господарський хлоп. Я завше знайду щось, що ще може послужити такому, як я. Нє, я не з бридливих. І гребінець без кількох зубчиків мене не відверне від себе, бо я ще ним можу свого песика розчесати. Або, здавалося б, така дрібниця — скельце. Ну, кому воно може придатися? Властиво, кавальчик скельця. Але я і його підберу, а потім, як мені треба, то тим скельцем дуже добре шкрабати нігті після того, як їх зрізано ножиком. Аби стали гладенькі. Або п’ятку. Нє, я вам скажу так: непотребу не існує. Я міг би для будь-якої викинутої речі знайти застосунок. Але моїх рук не вистачає… А знаєте, я вам недарма сказав про мертве немовля, бо таки так — мав я і сесю пригоду. Правда, капшука з дукатами мені Господь ще жодного разу не післав. Здохлого кота — так, а капшука — ні. Але я терплячий і знаю, що коли-небудь Господь винагородить мене за все. А що — вже та мазюка готова?

Лукаш вручив сміттяреві мазь, а коли той хотів платити, сказав:

— Ви мені нічого не винні, я почув багато цікавого. І то я вам винен. Бо попрошу вас про одну послугу.

Розділ 14. ГОЛОВАЧ

Обідньої пори за неймовірної спеки торохтіла городоцькою дорогою на Львів самотня карета в супроводі охорони з двох озброєних вершників. Четвіркою гнідих лошаків керував сонний і розімлілий від сонця візник у солом’яному брилі, його голова із заплющеними очима то безвільно метлялася, то рвучко сіпалася догори, струшуючи рясний пилок сну, але тільки для того, аби знову опасти на груди і безтурботно посвистувати гачкуватим носом. У кареті дрімав львівський лавник Базилій Конопка, чий носюра, несвідомо для господаря, дуже хутко зіспівався з візниковим, і небавом цей зворушливий дивоспів заглушив навіть порипування коліс.

Раптом коні стали на місці і зафоркали. Візник смикнув голову догори, протер очі на імлистий гойдливий світ і пополотнів: впоперек лісового шляху побачив повалену грабину, а за нею двох молодців з нарихтованими пістолями та мушкетами. Їхні мордяки не викликали жодної довіри. Візник озирнувся на драгунів, але ті сиділи на конях непорушно під прицілом мушкетів ще двох розбишак. П’ятий опришок з мечем у правиці підійшов до карети і скомандував вилізати. То був високий стрункий чолов’яга зі закрученими догори вусами і довгим чорним волоссям, заплетеним у дві кіски, як у лемків. Візник слухняно спустився з козел і зайняв скулено-покірну поставу, а з віконця карети висунулася перелякана парсуна пана Базилія, рясно-рясно закліпала посоловілими очима, шморгнула носом і проплямкала:

— М-м-м… е-е-е… з ким маю честь?

Одначе опришок не збирався дотримуватися приписів ґречності, бо шарпнув дверцята і гаркнув:

— Вилазь, чортова Конопко!

Пан Базилій відчув, як його серце провалюється кудись туди, де ще годину тому упокоїлася печена індичка з кількома кухлями пива, і, бачачи, що з ним не жартують, закректав та засопів, вилізаючи з карети. Він уже здогадався, що потрапив у руки Головача. Уже понад рік Львів повнився чутками про цього грізного розбійника, що зачаївся в лісах і грабував подорожніх. Бачили його, щоправда, на різних шляхах, а тому важко було визначити, де він оселився, щоб влаштувати на нього пастку. Про Головача відомо було небагато. Начебто він найнявся до війська, служив драгуном і навіть брав кілька разів участь у битвах, але що терпіти не міг жодних верховод над собою, то незабаром дав драла. Майже місяць тинявся без діла, а як гроші скінчилися, зібрав коло себе ще кількох дезертирів і в лісовій печері звив затишне кубельце. Чи то купецькі мажі, чи то самотні вершники й подорожні — всі вони ставали легкою здобиччю Головача. Найбільше йому фортунило в дні ярмарків. Сам отаман, перевдягнувшись то однооким жебраком, то колишнім вояком з дерев’яною ногою, то селянином з мішком, в якому кувікало порося чи ґелґала гуска, з’являвся у різних місцях і розвідував, де б то і чим можна поживитися.

— До Львова, ваша милість? — запитав розбійник.

Пан Базилій кивнув і спробував навіть ввічливо всміхнутися.

— Парить, ге? — тицьнув пальцем у небо. — До вечора, диви, й злива буде.

— Гм, — стенув плечима розбійник. — Це вже як буде. А ви нам вділіть грошенят для початку.

— Яких іще грошенят? — заметушився лавник. — Та бійтеся Бога! Нема в мене грошенят. Звідки?

— Ну, як нема, то вже й не буде, — буркнув розбійник і, витягнувши з карети скриньку, подався до своїх товаришів.

— Що ви робите?! — закричав пан Базилій. — Це ж магістратські гроші. Вам за те голів не зносити!

— Пантруйте краще свою, а до наших вам зась, — відгукнувся розбійник, а за мить усі п’ятеро щезли в гущавині.

Можна лише уявити, який переполох зчинився в Ратуші з появою пана Конопки — досі напади розбійників не увінчувалися таким коштовним грабунком, та й не дивно, бо зараз їм у руки потрапили всі гроші, що їх пан Конопка заробив, продавши двадцять хур збіжжя у Кракові. Хури, візники й драгуни були магістратські, а отже й частина грошей теж належала місту. Війт не на жарт розхвилювався і збештав Конопку, що той рвонув уперед, а не вертався разом з хурами. Дарма, що приїхав би на кілька днів пізніше, зате гроші були б цілими, бо ж хурмани усі при зброї, могли дати відсіч.

Того ж таки дня помчав на місце грабунку загін драгунів, але повернувся з нічим. І ще не раз, і не два виряджали військо на лови одчайдуха Головача, та все намарно, бо виходив він на розбій не часто. Головач цілком слушно вважав, що не можна бути захланним і краще пограбувати одного багатія, аніж десятьох бідолах, а коли траплялося так, що грабуючи когось, знаходив у нього

1 ... 43 44 45 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аптекар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аптекар"