Читати книгу - "Капітани піску"

— Коли ти з ним познайомишся, він тобі сподобається.

Вона сказала, що напевне сподобається. Тичка вже забув, що вона здатна викликати спокусу своїми жіночими грудьми, зграбними ногами, білявим волоссям Він зараз розмовляв з жінкою, дорослішою за нього, яка слухала його ласкаво, як мати. Лише тепер він це зрозумів. Бо в цей момент йому закортіло розповісти їй, що він мріє стати священиком і хоче йти за цим покликанням, що чує поклик бога. Тільки своїй матері він насмілився розповісти. І ось вона була перед ним, і він сказав:

— Ти знаєш, що я хочу стати падре?

— Як добре… — відгукнулася вона.

Обличчя Тички проясніло. Він подивився на Дору і промовив схвильовано:

— Ти вважаєш, я заслуговую на це? Бог добрий, але ж він уміє і карати.

— За що?

У Дориному голосі був подив.

— Хіба ти не бачиш, що наше життя сповнене гріхів?.. Щодня…

— Це не наша провина… — зауважила Дора. — У нас немає нікого.

Але в Тички тепер була вона. Його мати. Він щасливо засміявся.

— Падре Жозе Педро каже мені те ж саме. Можливо, що… Можливо, що одного чудового дня я стану падре.

Він ще голосніше розсміявся. Дора розсміялась теж.

— Ти ним станеш обов'язково.

— Хочеш, я подарую тобі цього Ісуса Христа? — запитав він несподівано.

Він був схожий на дитину, яка наділяє матір частиною своїх ласощів, хоч мама дала їй перед тим гроші, аби вона їх купила.

І Дора погодилась, як мати погоджується взяти ласощі від своєї коханої дитини, щоб та була задоволена.

Професор бачив матір Тички, хоч і не знав, звідки вона взялась. Бачив її там, де стояла Дора. Заздрив Тичці і його щастю.

Вони розшукали Педро Кулю, який розлігся на піску. Ватажок капітанів піску не прийшов на склад цієї ночі. Він лежав на теплому піску і дивився на місяць. Дощ припинився, зійшов місяць, вітер, хоч усе ще ганявся берегом, став лагідним. Професор ліг поряд з Педро, Дора сіла поміж ними.

Глянувши на дівчину краєчком ока, Педро насунув берет на лоба. Дора повернулася до нього і сказала:

— Ти вчора був добрим до мене і до мого брата…

— Ти повинна піти звідси, — відповів Куля.

Вона не відповіла нічого, тільки посумнішала. Втрутився Професор:

— Ні, Куля. Вона як мати… Для нас усіх.

Педро Куля зміряв поглядом обох. Підтяг берета і сів на піску. Але Дора дивилася на нього ласкаво. Для нього… Для нього вона була всім: дружиною, сестрою і матір'ю. Він ніяково посміхнувся до неї.

— Я гадав, ти станеш спокусою для всіх. — Вона похитала заперечливо головою, а він вів далі:— Вони могли б скористатися, коли нас немає вдома.

Вона розсміялась. Професор повторив:

— Ні. Вона нам як мати.

— Гаразд, лишайся, — сказав Педро Куля, і Дора всміхнулася йому, а він усміхнувся Дорі. Він був її героєм. Був кимось, кого вона собі ще не уявляла, але кого колись мусила б уявити. Вона любила його, мов дитина, у котрої нікого немає, як відважного брата, як коханця, найкращого в світі.

Професор, побачивши, як вони всміхалися одне одному, сказав своїм похмурим голосом:.

— Вона як мати!

Але для нього самого вона вже не була матір'ю. Він думав про неї як про кохану.

Дора — сестра й наречена

Сукня — не дуже зручний одяг для члена банди. До того ж їй хотілося стати подібною до капітанів піску, і вона змінила свою сукню на штани, які Задирака доп'яв в одному будинку у Верхньому місті. Штани були для негреняти здоровенні, і він віддав їх Дорі. Однак вони виявилися завеликими навіть для неї, довелося вкоротити холоші. Вона заправила сукню в штани й підперезалася паском. Якби не золотаве волосся і не горбики груденят, її цілком можна було вважати хлопцем, одним з капітанів піску.

Того дня, коли вона, вдягнена, як хлопець, стала перед Педро Кулею, ватажок так і зайшовся реготом. Нарешті, пересміявшись, промовив:

— Та й кумедна ж ти!

Дора зажурилась, І Педро урвав свій сміх.

— Не хочу, щоб ви мене дурно годували щодня. Тепер я братиму участь у всьому, що ви робите.

— Ти хочеш сказати, — здивувався він (вона спокійно дала йому закінчити фразу), — що вирушиш з нами на вулиці, щоб красти?

— Саме так! — У голосі її звучала рішучість,

— Ти з глузду з'їхала!

— Чому?

— Хіба ти не бачиш, що тобі не можна? Це не для дівчинки. Це чоловіча справа.

— Можна подумати, що ви всі чоловіки. Ви ж хлопчаки.

Педро Куля не зразу здобувся на відповідь.

— Але ми носимо штани, а не спідницю.

— Я також! — І вона показала на свої штани.

Якусь мить Педро не знав, що сказати. Він задумано дивився на неї. Тепер йому вже стало не до сміху. Нарешті він озвався:

— Якщо поліція зловить нас, нам нічого не буде. Але якщо злапають тебе…

— Те ж саме.

— Тебе посадять у дитячий будинок. Ти не знаєш, що це таке.

— Дарма. Я вирішила: ходитиму з вами!

Він знизав плечима: мовляв, роби собі як знаєш. Він попередив. Але Дора знала, що він стурбований.

— Ось побачиш, — додала вона, — я стану такою самою, як кожен із вас.

— Ти коли-небудь бачила, щоб жінка робила те саме, що чоловік? Ти не витримаєш навіть одного удару.

— Я можу робити інше.

Педро Куля махнув рукою. В глибині душі йому подобалася її відвага, хоча він побоювався наслідків.

Дора ходила з ними вулицями як один із капітанів піску. Місто вже не здавалося їй ворожим. Тепер вона любила його, вивчала всі завулки, пагорби, стрибала на ходу в трамваї, чіплялася на проїжджі машини. Спритністю вона не поступалася ні одному з хлопців. Ходила вона з Педро Кулею, Жоаном Здоровилом і Професором. Жоан Здоровило не відпускав її від себе, ніби був Дориною тінню, і завжди страшенно радів, коли вона називала його своїм братиком. Негр ходив за нею, мов собака. Йому вона здавалася також сміливою, як сам Педро Куля. Якось він захоплено сказав Професорові:

— Вона як мужчина.

Професор волів, щоб це було не так. Він мріяв про ласкавий погляд Дори. Не про материнську ласку, з якою вона ставилася до малих у ватазі, а