Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

Виліз водолаз із морських глибин та й каже:

– Не пускає корабля старий дід – морський цар. Хоче, аби хазяїн дарував йому з дому те, чого він не знає. Коли ж не згодиться, то затопить корабель.

Думав-думав купець: все, що є вдома, він знає, і вирішив подарувати дідусеві – морському цареві – з дому те, чого не знає.

Відпустив дід – морський цар – корабля, поплив корабель далі. Приїхав купець додому і зустрічає сина, що народила йому жінка. Зажурився купець, бо аж тепер зрозумів, що то саме сина свого він подарував морському цареві.

Ну, нічого. Син виріс, став дорослим, що треба вже його віддавати дідусеві. Ну, воля-неволя. Відпустив батько сина. Іде він, іде. То вовки йому зустрічаються, то змії, він все відганяє їх. Нарешті бачить, іде йому назустріч старесенька горбатенька бабуся. І каже йому:

– Добридень, синочку!

– Йди к чорту, стара. Вже мені й так все надоїло…

– Ну, йди, синку, йди.

Відійшов хлопець трохи, думає: «Навіщо ж я стареньку жінку образив?» Вернувся, перепрошує бабусю:

– Простіть мене, що я вас образив… Може б, ви мене порадили на яку добру дорогу?

– Пораджу, синок, пораджу тебе. Іди, іди, і дійдеш ти до такої густої калини, що й носа не всадиш. Вона саме цвіте. А межи теї калини є криниця, а в криниці жива вода. Як ти дійдеш до теї криниці, то тихенько сховайся під корчики і під цвіт, і щоб тебе ніхто не запримітив. Під ту криницю прилетять дванадцять голубок – дванадцять дівок. То будуть дочки отого дідуся – морського царя. Одинадцять голубок прилетять разом, а дванадцята – після. Всі вони роздягнуться, підуть купатися, а та одна буде пильно оглядатися, відчувать чужий дух. А коли вона теж піде купатися, сховай її одежу і чекай.

Вирушив хлопець у дорогу. Все зробив, як старенька радила. Шумить ліс, гуде вітер. Аж бачить: летять небом голубки. Прилетіло одинадцять, приземлилися край берега морського, зробилися красивими дівками, пороздягалися, пішли у воду купатися. А лиш одна, дванадцята, прилетіла сама, сіла край берега й каже:

– Хух, чути хрещений дух.

А тії сестри й одказують:

– Нікого тут чужого, сестрінько, немає.

Роздягнулася дванадцята сестра, пішла у воду купатися.

Підкрався парубок до її одежі, схопив і заховав у кущах. Повиходили дівчата з води, одягаються, а одній і немає одежі.

– Я ж вам, сестриці, казала, що тут хтось є.

– Ну, що ж, ми не будемо тебе ждати, – відказали ті, одяглися, стали знову голубками та й полетіли.

Забідкалась дванадцята, стоїть край берега і каже:

– Хто тут є? Коли чоловік віку літнього – будь мені батьком рідним, коли жінка віку літнього – будь мені матір'ю рідною, коли чоловік середніх літ – будь мені братом рідним, коли жінка літ середніх – будь сестрою рідною, коли ж чоловік молодий – будь мені дружиною вірною.

Вийшов парубок до неї, і вона одразу ж його уподобала. Оддав він їй одежу, і вона йому порадила:

– На тобі клубочка золотого, кидай його поперед себе, і куди він котитиметься, то туди й твоя дорога стелити-меться. Іди ж слідом за тим клубочком.

Сказавши те, стала дівчина голубкою та й полетіла. Кинув хлопець поперед себе клубок та й іде за ним слідом. І прикотився той клубок на таке місце, де стояло дванадцять хатинок на курячих лапках. Підійшов він під крайню хатину, тричі постукав у віконце.

Відкрила дівчина двері, пустила у хату.

– Лізь, – каже, – під ліжко і тихо лежи, бо ось-ось прилетить Вістовик: він не повинен про тебе знати. Коли ж запримітить, то обох нас покарає.

Аж тут у вікно: стук-стук, стук-стук. І Вістовик дає наказ:

– Щоб ви всі, сестриці, були завтра ранком в дідуся на дворі. І щоб ви всі були однаковісінько наряджені-одягнені, обуті та позачесувані.

Ранком стали збираться до дідуся. Дівчина й каже парубкові:

– Кидай клубочка поперед себе і йди слідом за ним. І тримай в руках шпильку. Тобі стрічатимуться в дорозі змії, звірі, та ти тільки тею шпилькою махни і скажи: «Пускайте, бо я йду до дідуся у свати». Клубочок доведе тебе до дідусевого палацу. А ми там стоятимемо рядочком, і буде дідусь тебе підганяти, щоб ти хутчій дівчину вибирав, а ти кажи: «Знаєш, дідусю, що то не грушки вкусити, а треба навік жити». Я ж буду стояти з правої сторони крайня. Приглядайся: у мене каблук туфлі на правій нозі буде кривий. І ти мене по цій ознаці запримітиш. Коли ж мене ти не пізнаєш, то слуги дідуся твою голову настромлять на кілкові.

Вислухав пораду хлопець, кинув клубок поперед себе і рушив у дорогу. Клубок котиться, а він іде слідом за ним. Дійшов уже до перших воріт, а різні звірі – тигри, льви – його і не пускають. Махнув хлопець шпилькою – і до них:

– Пустіть, бо я йду до дідуся у свати.

Пустили його звірі, і самі відкрилися перед ним ворота. Так пройшов хлопець перші, другі і треті ворота. Іде, а обік – три ряди поодрубуваних голів на кілках настромлені…

У дворі палацу його зустрів дідусь:

– Ну, вибирай тепер, синок, чимхутчій собі дівчину.

Глянув хлопець на дівочий ряд, приглядаючись до туфлі на правій нозі у крайньої дівчини.

– То, дідусь, не грушки вкусити, а треба навік жити.

– Вірно, синок, вірно.

Підійшов нарешті парубок до своєї обраниці та й каже:

– Ото моя.

– Вірно ж. Тепер будеш моїм зятем.

Незабаром молоді стали під вінець. Тут і нашій казочці кінець.

Пообіцяй те, за що вдома не знаєш

Зачинається казка з бідного чоловіка. Бідний чоловік мав єдиного сина. Син виріс на леґеня й оженився. Поставив собі хижу, купив собі коника й пішов по світу.

Іде, йде через ліси, хащі, пустища. Раз його коник зостановився. Просить він коника і грозить, але той не хоче з місця поступитися. І не знає чоловік, що робити з конем. Глянув він – перед коником стоїть пан, котрий питає:

– Чого так б'єш коника?

– Б'ю, бо не слухає мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…

– То знаєш що? Пообіцяй мені те, за що вдома не знаєш, і твій коник буде йти.

Чоловік думав про всі речі, що в нього були вдома, і пообіцяв.

Іде далі, довго ходить по світу. Як вертався додому,