Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

У ліщиннику на крутих берегах Ставчанки знемагають від співу солов'ї, рахкання жаб наповнює ущент видолину, бовваніє костьол під горою і біліє під місяцем доріжка на Годовицю. Третю ніч вартує на ній Август Бєльовський, тривожні передчуття проймають душу: невже потрапили в пастку? Що ж тоді? Емігранти депортовані зі Львова за кордон, більшість з тих, яким дозволено залишитися, спилися, здеморалізувалися — їх, галицьких конспіраторів, кілька десятків, вони порізнені, пересварені, без програми, без організатора, — один лише Северин може їх зв'язати з еміграційним центром у Парижі, з Лелевелем.

Нарешті на третю ніч неподалік костьолу в примарному місячному сяйві постали два силуети. До Августа долинуло умовне насвистування маршової мелодії «Jak to na wojence ladnie»[66]. Бєльовський побіг до кладки, — це Северин! Двічі зустрічався з ним, — перший раз у Варшаві, коли записувався із своїми добровольцями у Надвіслянську легію, потім — у корпусі генерала Дверницького перед маршем на Волинь, — а ніби вік прожили разом: мужність і сила Гощинського передавалася тим, які його оточували, навально й стрімко, його можна було не любити, та зневажати не смів ніхто.

Бєльовський тихо перейшов кладкою через річку, зупинився, відсвистав ту ж мелодію, постаті почали швидко наближатися.

Обнялися.

— А це Тетмаєр, — представив Гощинський товариша, — татрський збойник і поет. Мій рятівник… Куди ми зараз?

— Я все продумав, Северине, — Август вийняв із внутрішньої кишені гаман. — Тут твої документи. Бери, бо нам ще сьогодні треба пройти крізь львівські рогатки. Віднині ти мій брат… Ні, ні, це не парадне слово, хоч насправді ми будемо братами, і нас ставатиме все більше й більше. Там паспорт мого брата Франца Бєльовського, він загинув під Варшавою… Спочатку житимеш в моєму помешканні на горищі, а потім тебе влаштую в одному тихому помісті, воно поки що за підозрою. А тепер ходім… Як добре, що ви прибули. Ми задихаємося…

— Чув я, чув про львівські променади й оргії, — понуро мовив Гощинський. — А ти десь прилаштувався?

— Ще ні… Мене виключили з університету. Обіцяв Слотвінський взяти в Оссолінеум, там звільнилося місце бібліотекаря. Навдивовижу порядна людина. І в нього друкарня.

— Це дуже важливо… Лелевель готує виправу в Галичину. Він вважає, що як тільки появиться тут організатор, народ відразу підніметься на повстання. Лелевель теоретик, історик, крім того, він далеко і не знає наших умов. Я півроку пробув серед людей під Тарновом і зрозумів одне: для того, щоб народ повстав, треба його просвітити. Та не тим давно скомпрометованим гаслом «za niepodleglosc»[67], а соціальною програмою боротьби за скинення панщини і магнатів. Спочатку своїх, а вже потім чужих. Тоді нам повірять. А для цього потрібна революційна література.

— Я завтра на післяобід скличу до себе тих, кому більш–менш довіряю. Ти викладеш їм свою програму… Знаю, не всі погодяться, багатьох злякає сама ідея розкріпаченого повстання. Але чим менше, тим краще… Та про це завтра. Розповідай про себе, адже цілий довгий рік не бачилися…

— Що розповідати?.. Я нічим не відзначився, а якби й так, то говорити про це справа інших, а не моя. За Бельведер заробив собі шибеницю, — якщо мене тут спіймають, передадуть царським владцям… Я не жалкую, що так трапилося, бо все робив і роблю свідомо й обдумано, завжди зважую: витримаю чи ні… І кривда від чужих мені не болить. Якби вороги не кривдили, то вони не були б ворогами. Все природно… А от від своїх… Подумай тільки: ось я, бельведерчик, служу в Академічній легії, яка охороняє генерала Хлопіцького. І мене, не питаючи моєї згоди, переводять звідти до корпусу Дверницького. Чому, гадаєш? А як же інакше? Хлопіцький трактує з російським царем, а жовніри вголос декламують вірш Гощинського «Антихрист волі»… Не захотів мене і Дверницький…

— Як так, ти ж брав участь у битві під Ричиволом!

— Брав… А на бівуаках демократичний генерал, який підсів до жовнірів на балачки, почув з їх уст знайомі йому слова з мого вірша «Банкет помсти». «Ви, обскуранти, ви, аристократи…» і т. д. і заговорив у демократові аристократ. Попросив мене перейти на штабну службу, мовляв, ви поет, вам не можна ризикувати життям.

— Ханжа… — Август згадав відступ з Берестечка на австрійську територію.

— Тоді я став ад'ютантом у міністра Моравського. Коли ж під Полоцьком на військовій раді було оголошено капітуляцію, а Моравський запропонував вислати до генерала Паскевича депутацію в Петербург — просити прощення, я на знак протесту подав у відставку. Моє щастя — познайомився з Юзефом, переховався якийсь час у Татрах. Звідти навів зв'язки з Лелевелем, з тобою…

На Кульпарківській застави не було, троє друзів щасливо увійшли до Львова.

Другого дня перед вечором на Хорунжчизні у двокімнатній квартирі Августа Бєльовського зібралося близько п'ятдесяти колишніх повстанців — залишок здесяткованих переслідуваннями, пияцтвом і розпустою корпусів Дверницького і Колишка, одержимці, які ще вірили, що зможуть оновити, очистити знеславлене й обпльоване гасло «Walka nie jest skonczona», a потім понести його до людей — заспокоєних, обдурених, збайдужілих.

Бєльовський чекав, поки зійдуться всі, кого запросив, уже прийшов і Тетмаєр, а він все ще не квапився кликати Северина, — хай відпочине, змучений тяжкою дорогою.

Гощинський не спав, він закінчував складати програму майбутнього «Союзу друзів народу», щоб нині запропонувати її конспіраторам. Чув скрип східців, притишені голоси, покашлювання, — людей, певно, зібралося чимало, і подумав Северин, ставлячи крапку після останнього параграфа: а скільки їх залишиться, коли він зачитає програму, яка зобов'язує боротися за соціальну рівність для всіх народів, що заселяють територію колишньої Польщі?

Він зійшов з горища стрімкими сходами у внутрішній коридор квартири, тут теж було повно, не всі прибулі вміщалися у двох невеликих кімнатах; від уст до уст прошелестів шепіт, у дверях утворився вузький прохід. Северин відчував, як його ловлять захоплені погляди, стримано кивав головою, протиснувся боком до столу, привітався. Хтось заплескав у долоні, Гощинський різко підвів голову, і ляскання, що сплеснуло у різних кінцях кімнати, разом стихло, він повів холодним поглядом по людях, сказав:

— Чи не досить уже віватів, панове?

Умить згадав своє колишнє юнацьке марнославство, бувалу втіху і вдоволення, коли автора «Канівського замку» захоплено вітали у варшавських літературних салонах, і самому дивно стало, що буквально за якийсь рік митарства зітліло на