Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— Слава знакомитому поетові й героєві! — таки вигукнув з гурту якийсь догідливець, і скоробився в душі Северин: він уже знав, що найулесливіші шанувальники зраджують першими, ніби долотом різьблені губи стиснулися невдоволеною гримасою.

— Я прошу, — промовив терпко й вимогливо, — назавжди забути про парадність, панове. Про мої поетичні заслуги скажете на мій день народження. А геройських подвигів за мною немає. І ран не виніс з війни, хіба що на душі… — Гощинський помовчав, з гурту пробирався вперед молодик в офіцерській куртці кавалериста, без відзнак. Северин насторожився, — це був той, який вигукував йому славу, а зараз, напевно, стане першим опонентом.

— Пане Гощинський, — молодик був самовпевнений і красивий, він обдав поета викличним поглядом, — вам пощастило, а ми вернулися із поля битв зі шрамами на тілі. І зібралися тут для того, щоб відомстити за них.

— Ми зібралися тут для того, щоб думати, а не вигукувати пустопорожні фрази! — спалахнув Бєльовський. Він не знав цього молодика, не кликав його, тому спитав: — З ким маємо честь?

— Антоні Стабро–Бриндза–Яворський! — відрекомендувався молодик, зверхньо глянувши на Бєльовського. — Могли б і знати: капітан кавалерійського швадрону з корпусу генерала Колишка! Я прийшов сюди з повеління своєї совісті.

Август чув уже про нього — збирача пожертвувань на емігрантів, заводіяку й пияка. Чому він тут опинився?

— Я вас не запрошував, пане Стабро…

— Мені й дивно, що ви мене не запросили, пане Бєльовський. Слава Богу, що хоч бойові побратими повідомили. Так мало нас залишилося, а ви ще й тих ділите…

Гощинський потер пальцями очі, провів долонею по лиці, ніби хотів зсунути з нього роздратований вираз.

— Я хотів би, панове, — сказав, — щоб ті шрами зарубцювалися перш за все на ваших душах, щоб битва, яку ми пережили, боліла, а не породжувала пиху. Бо не герої ми, а невольники, — зраджені, продані…

— Ми не розуміємо вас, — наступав Антоні Стабро. — Бути скромним і сірим — це ваша особиста справа, хоч нам хотілося б мати замітного провіддя, і ви — поет і бельведерчик — могли б ним стати. Але ви принижуєте не тільки себе, а й пролиту кров. Ми створили легенду, яка живитиме дух нашого народу сотню літ, ми довели всьому світові, що можемо мати своє військо, вождів…

— Хлопче, — нетерпляче змахнув рукою Гощинський, на його лиці почервоніли цятки ряботиння, — здеріть із своїх очей, поки не пізно, рожеву полуду. Не створюйте романтичних легенд про наше програне повстання. Нас з вами обманули ті вожді й вождики, які свою війну почали в кав'ярнях та шинках і там її закінчили.

— Може, то ви…

— Ви знаєте, як я розпочинав! — сіпнувся Гощинський і поник: кому він про це нагадує — майбутньому Хлопіцькому, Моравському? — І так продовжуватиму… А тих, які після нашого початку вийшли на битву, повели здегенеровані екс–князі, номінальні шамбеляни, адвокати без клієнтів, бакалаври без шкіл, офіцери, які не нюхали пороху, політичні неуки, аристократи з міського бруку в червоних рогатівках, пияки, донощики і декламатори, які тільки й уміли вигукувати після доброї порції пуншу: «Ріж схизмата!» — Северин раптом змовк, тон дискусії ставав надто різким… А може, якраз такий і потрібен, хай розмежуються зразу, нині, це краще, ніж потім має статися розкол в організації, адже цей Стабро–Бриндза говорить не тільки від себе, як не від себе одного говорить і Гощинський. Добре, що суперечка спалахнула на самому початку.

— А ви хотіли — ріж ляха, знакомитий авторе «Канівського замку»? — скокоїжився Бриндза–Яворський.

— Дорогий мій, — Гощинський намагався бути спокійний, лише масивні губи заламувалися, зраджуючи лють: звісно, цьому патріотові більш імпонує шароварна поезія Богдана Залеського, в якій козаки живуть у гармонійній згоді зі шляхтою… — Дорогий мій, залежно якого ляха… Уряд колишньої Речі Посполитої так само був несправедливий до своїх підданих, як і царський до своїх. А ми будемо на боці поляка Костки Наперського, до якого, не дасть мені збрехати Тетмаєр, моляться і нині польські ґуралі, а ми будемо на боці знедоленої української черні, а ми будемо на боці Рилєєва, Муравйова, Пестеля! Кого ж наші вожді закликали різати, йдучи на угоду з вішальниками декабристів? Закріпаченого росіянина, так! Ось в чому причина поразки листопадового повстання… Таке не сміє більше повторитися. І не повториться. Народ не зазнав поразки: кров наша, кров українських братів, кров російських декабристів не впала на камінь, вона зросте буйними паростками свободи по всій Слов'янщині!

— Українські брати? А що це за плем'я? — запитав з іронією Стабро.

— Це народ, який і досі ненавидить ляха–пана ненавистю невільника. Даймо і йому духовне право на свободу, якщо її прагнемо самі… Проголосимо нового бога, — бога рівності, бо дружба можлива тільки між рівними, і поклянімся назавжди: жодної єдності з аристократами в майбутній боротьбі!

— Ганьба! — вигукнув Антоні Стабро. — А люди прийшли до вас з вірою… Панове, хто хоче й далі слухати пашквілі на нашу революцію, хай залишається!

Він вийшов, набундючений, пихатий, за ним потяглися один, другий, третій, десятий, деякі поривалися йти до дверей і зупинялися — знічені, нерішучі. Гощинський супроводжував їх спокійним поглядом, до нього підійшов Август Бєльовський, став поруч, заволав:

— Ну, хто ще хоче йти з паном Антоні, не затримуємо! Краще зараз, ніж потім.

Ще вийшло кілька. Гощинський перерахував присутніх.

— Друзі, — сказав, — нас залишилося двадцять один. Тож і назвім нашу організацію «Союзом 21–го». Про це доповімо Лелевелю і перешлемо йому свою програму. Беріть її, читайте і уточнюйте. Ми не будемо ставити терміну повстання, наша діяльність мусить бути перш за все пропагандною.

— Але ж Лелевель організовує виправу, — мовив Тетмаєр.

— Треба переконати його, що збройний виступ сьогодні приречений на загибель. Ми відіграли перший акт нашої драми. До п'ятого ще далеко. Другим актом буде просвітительська робота. Треба перш за все рятуватися від духовної загибелі.

Раптом на сходах почувся тупіт чобіт. Конспіратори ще встигли сховати між книги папери. У дверях стояли поліцейські.

«Оце і весь патріотизм пана Стабро й іже з ним… — подумав Гощинський. — То хто ж наш перший ворог?»

— Ні з місця! — вигукнув комісар. — Що тут робиться?

— Міцкевичівський вечір,