Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 1"

Та побачиш світа,—

Не такого, як у Братстві[109],

А живі мисліте

На синьому прочитаєш;

Та по-молодечій

Будеш богу молитися,

А не по-чернечій

Харамаркать. Отак, сину.

Помолимось богу

Та сивого осідлаєм —

І гайда в дорогу!

Ходім лишень полудновать.

Що ти там, Ярино,

Змайструвала?» — «Уже, тату».

«Отаке-то, сину!»

Ні їсться, ні п’ється, і серце не б’ється,

І очі не бачать, не чуть голови,

Неначе немає, ніби неживий,

Замість шматка хліба за кухоль береться;

Дивиться Ярина та нишком сміється:

«Що це йому стало? Ні їсти, ні пить,

Нічого не хоче! Чи не занедужав?

Братику Степане! що в тебе болить?» —

Очима спитала. Старому байдуже,

Нібито й не бачить. «Чи жать, чи не жать,

А сіяти треба, — старий розмовляє,

Нібито до себе. — А нумо вставать.

Може, до вечерні ще пошкандибаю.

А ти, Степане, ляжеш спать,

Бо завтра рано треба встать

Та коня сідлать».

«Степаночку, голубчику!

Чого-то ти плачеш?

Усміхнися-бо до мене.

Хіба ти не бачиш,

Що й я плачу!.. Розсердився

Бог знає на кого

Та й зо мною не говорить.

Заплачу, єй-богу,

Та й утечу… ось побачиш.

Скажи-бо, Степане!

Може, справді нездужаєш?

Я зілля достану,

Я побіжу за бабою —

Може, це з пристріту?»

«Ні, Ярино, моє серце,

Рожевий мій квіте!

Я не брат тобі, Ярино,

Я завтра покину…

Тебе й батька сиротами…

Де-небудь загину,

І ти мене не згадаєш,

Забудеш, Ярино,

Свого брата…» — «Перехрестись!

Єй-богу, з пристріту.

Я не сестра? Хто ж я така?

О боже, мій світе,

Що тут робить?.. Батька нема,

А він занедужав,

Та ще й умре!.. О боже мій!

А йому байдуже,

Мов сміється надо мною.

Хіба ти не знаєш,

Що з тобою і татуся,

Й мене поховають!..»

«Ні, Ярино, я не умру,

А тілько поїду

Од вас завтра… а приїду…

На той рік приїду —

Вже не братом, з Запорожжя,

А за рушниками…

Чи подаєш?..» — «Та цур тобі

З тими старостами!

Ще й жартує!..» — «Не жартую,

Єй-богу, Ярино!

Не жартую…» — «То це й справді

Ти завтра покинеш

Мене й батька?.. Ні, жартуєш.

Скажи-бо, Степане!

Хіба й справді я не сестра?..»

«Ні, моє кохане!

Моє серце!» — «Боже ти мій!

Чом же я не знала?

Була б тебе не любила

І не ціловала.

Ой, ой, сором! Геть од мене!

Пусти мої руки!

Ти не брат мій, ти не брат мій!

Муко моя! муко!»

І заплакала Ярина,

Як мала дитина,

І крізь сльози промовляє:

«Покине!.. покине!..»

Як той явор над водою,

Степан похилився.

Щирі сльози козацькії

В серці запеклися! —

Мов у пеклі… А Ярина

То клене, то просить,

То замовкне… поцілує,

То знов заголосить!

Незчулися, як і смеркло,

І сестру, і брата,

Мов скованих, обнявшися,

Застав батько в хаті!

І світ настав, а Ярина

Ридає… ридає…

Уже Степан із криниці

Коня напуває.

Взяла відра та й побігла

Ніби за водою —

До криниці… А тим часом

Запорозьку зброю

Виніс батько із комори,

Розгляда, радіє,

Приміряє… ніби знову

Старий молодіє!

Та й заплакав… «Зброє моя!

Зброє золотая!

Літа мої молодії,

Сило молодая!

Послужи ж, моя ти зброє,

Молодій ще силі!

Послужи йому так щиро —

Як мені служила!..»

І Ярина дає зброю,

А Степан сідлає

Коня, свого товариша,

Й жупан одягає.

І шаблюка, мов гадюка,

Й ратище-дрючина,

І самопал семип’ядний

Повис за плечима.

Аж зомліла, як узріла;

І старий заплакав,

Як побачив на коневі

Такого юнака.

Веде коня за поводи

Та плаче Ярина.

Старий батько іде рядом,

Наставляє сина.

Як у війську пробувати,

Старших шанувати,

Товариство поважати,

В табор не ховатись.

«Нехай тебе бог заступить!» —

Як за селом стали,

Сказав старий, та всі троє

Разом заридали.

Степан свиснув, і курява

Шляхом піднялася.

«Не барися, мій синочку,

Швидче повертайся!..» —

Старий сказав та й заплакав.

Мов тая ялина

При долині, похилилась,

Замовкла Ярина;

Тілько сльози утирає,

На шлях поглядає;

Із куряви щось вигляне

І знов пропадає.

Ніби шапка через поле

Котиться, чорніє…

Ховається… мошечкою

Тілько… тілько… мріє,

Та й пропало… Довго, довго

Стояла Ярина.

Та дивилась, чи не вирне

Знову комашина.

Не вирнула; похилилась,

Заплакала знову…

А за нею й старий батько,

Та й пішли додому.

Минають дні, минає літо.

Настала осінь, шелестить

Пожовкле листя; мов убитий,

Старий під хатою сидить;

Дочка нездужає Ярина,

Його єдиная дитина

Покинуть хоче; з ким дожить?

Добити віку вікового?

Згадав Степана молодого,

Згадав свої благі літа,—

Згадав та й заплакав

Багатий сивий сирота.

Мов лату на латі,

На серце печалі нашили літа.

«В твоїх руках все на світі.

Твоя свята воля!

Нехай буде так, як буде,—

Така моя доля!»

І барвінком, і рутою,

І рястом квітчає

Весна землю, мов дівчину

В зеленому гаї.

І сонечко серед неба

Опинилось, стало,

Мов жених той молодую,

Землю оглядало.

І Ярина вийшла з хати

На світ божий глянуть,—

Ледве вийшла… Усміхнеться,

То піде, то стане,

Розглядає, дивується,

Та любо, та тихо,

Ніби вчора народилась…

А лютеє лихо…

В самім серці повернулось

І світ заступило.

Як билина підкошена,

Ярина схилилась;

Як з квіточки роса вранці,

Сльози полилися.

Старий батько коло неї,

Як дуб, похилився.

У Києві великому

Всіх святих благала;

У Межигорського Спаса [110]

Тричі причащалась.

У Почаєві святому [111]

Ридала, молилась,

Щоб Степан той, тая доля

їй хоча приснилась!..

Не снилося. Вернулася.

Знову — забіліла

Зима біла. Знову весна

Рястом червоніла;

Знов Ярина вийшла з хати

На світ дивуватись.

Та не святих вже благати —

Ворожки питати.

І ворожка ворожила,

Пристріт замовляла,

Талан-долю за три шаги

З воску виливала.

«Он бачиш, кінь осідланий

Маха головою.

А он їде, а онде йде

Дідусь з бородою.

Ото гроші. Бач, віскривий.

Якби догадався

Та втер йому; отже, й утер.

Дивися — сховався

За могилу, лічить гроші.

Знову іде шляхом,

Заплющившись, з торбинками.

То, бач, ради страху,

Щоб татаре або ляхи

Часом не спіткали…»

І радісінька додому

Ярина верталась.

Уже третій, і четвертий,

І п’ятий минає —

Не малий рік. А Степана

Немає, немає.

І стежечки, доріженьки

Яром та горою,

Що топтані до ворожки,

Поросли травою.

А Ярина у черниці

Косу розплітає;

Старий батько коло неї

Падає, благає,

Хоч годочок, хоч літечко,

Хоч Петра діждати,

Хоч зелених. Діждалися,