Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

Ось такими й подібними міркуваннями я не переставав підбадьорювати себе, зрозуміло, подум-ки, бо ж не до красномовства було тоді. Опісля та задуха, що поволі переходила у важкий віддих, нападала на мене все рідше, мов запізнювалась, поки не відпустила зовсім. Але й тепер ось, хоч біда проминула, дихання у мене ще не таке пливке і природне, як повинне бути: відчуваю, як воно мовби вагається, затримується. Але хай там, тільки б не виривався той подих із самої душі! А тепер ось що тобі скажу: не тремтітиму, ставши на самому краєчку,- я вже готовий, вже й на цілий день не покладаю надій. Взагалі ж вихваляй і наслідуй того, кому не прикро вмирати, навіть коли його вабить життя. Бо що то за мужність - виходити, коли тебе й так викидають за поріг? Але й тут є своя мужність: хоч мене викидають, я все ж виходжу добровільно. Отож розумну людину ніколи не можна викинути, бо що таке викинути, як не прогнати відтіля, звідки виходиш проти своєї волі? А розумний нічого не робить проти волі. Над ним не владна необхідність, бо він сам хоче того, до чого вона збирається його змусити.

Бувай здоров! 

ЛИСТ LV

Сенека вітає свого Луцілія!

З лектики я зійшов не менше втомлений, ніж коли б не сидів, а стільки ж часу походжав туди й сюди. То теж труд, навіть коли тебе несуть, і хтозна, чи не важчий саме через те, що суперечить природі; дала ж нам ноги, щоб ми самі ходили, очі,- щоб самі дивились. Розкіш прирекла нас на кволість. Якщо тривалий час ми не хочемо чогось робити, то потім - уже й не можемо. І все ж мені треба було потрястися, чи то для того, щоб розігнати осілу в горлі жовч, чи, можливо, для того, аби згуслий з якоїсь причини віддих розрідився від мірного підштовхування, яке, як я відчув, ішло мені на користь. Тож я продовжував прогулянку на лек-тиці, тим паче, що до неї заохочував сам берег: між садибою Сервілія Вації і Кумами, затиснений з одного боку морем, з другого - озером, вигинаючись, він мовби вузькою дорогою біжить удалину; а недавно там ще й буря пролетіла, втрамбувавши пісок. Ти ж сам знаєш: туга хвиля, б'ючи раз по раз, вигладжує його, а від тривалого затишшя він розсипається, бо з нього тікає геть уся волога, яка в'яже піщинки докупи. За звичкою, я окидав оком узбережжя, сподіваючись побачити там щось таке, що навело б мене на якусь корисну думку. Врешті, мій погляд зупинився на віллі, що була колись власністю Вації. Тут і доживав свого віку цей багач, колишній претор, славний лишень одним - постійним дозвіллям, через що й зажив слави щасливця. Кожного разу, коли пасткою ставала комусь дружба Асінія Галла(1), коли топили когось гнів або любов Сеяна(2) (домогтись його приязні чи потрапити в неласку - однаково небезпечно), чулись оклики: «О Ваціє, лише ти вмієш жити!» Він же, гадаю, вмів ховатись, а не жити. То ж велика різниця - чи дозвільне твоє життя, чи бездіяльне. Цієї вілли, ще поки жив її господар, я ні разу не минув, щоб не сказати: «Тут поховано Вацію». Філософія, мій Луцілію, річ настільки свята й шанована, що навіть те, що зовні подібне до неї, може спершу подобатись. Тому й бездіяльну людину народ має звичайно за таку, що цурається метушні, що є спокійною, задоволеною, що живе для себе, хоч усе це притаманне лише мудрецеві. Лише він, заклопотаний своєю душею, вміє жити для себе, лише він - що найважливіше - вміє взагалі жити. Хто ж утікає від справ і від людей, кого прирік на самотність сумний кінець власних пристрастей, хто не може без жовчі дивитись на чуже щастя, хто забився у свій сховок, немов загнаний і принишклий звір,- той не для себе живе, а лише - що найгидкіше - для ненажерливості, оспалості, хіті. Хто не живе для інших, той, отже, й для себе не живе. Постійність і непохитність у здійсненні заміру мають таку вагу, що визнанням тішиться навіть уперта бездіяльність.

Про саму віллу нічого певного, мабуть, не напишу тобі. Знаю лише чільний бік її і все те зовнішнє, що на виду в кожного перехожого. Є там два штучні заглиблення на зразок печери, майстерно викінчені, що можуть дорівняти будь-якому просторому передпокоєві. В одне з них сонце не проникає, в другому - промінь гостює аж до заходу. Серед платанового гаю тече потік, який впадає в море і в Ахерузійське озеро двома, ніби прокопаними для цього, ровами; там аж кишить риба, хоч як її виловлюй. Проте, коли море спокійне, її там не ловлять, і лише коли негода розганяє рибалок по домівках, запускають туди руку, немовби по готове. Та найбільша перевага вілли - її розташування: Байї - просто-таки за її стінами. їхніми невигодами вона нехтує, насолодами - втішається. Я сам спізнав усі достоїнства цієї оселі, привабливі в усяку пору року. Вона, перехоплює теплі подуви Фавону , і то так, що майже нічого не залишає для самих Байїв. Гарненько, видно, роздивився Вація, перше ніж обрав цю місцину для свого млявого старечого дозвілля. А втім, чи таку вже вагу має місце, якщо йдеться про спокій? Тут усе вирішує душа. Бачив я у розкішних і веселих віллах сумних людей; бачив і таких, що на самоті виглядали заклопотаними. Отже, ти не маєш підстав уважати себе покривдженим лише тому, що не перебуваєш у Кампанії. А врешті, чому не перебуваєш? Посилай сюди свої думки. Спілкуватися можна й з далекими друзями - скільки хочеш, як довго хочеш. Цієї найбільшої насолоди спілкування зазнаємо в повній мірі саме тоді, коли ми в розлуці. Близьке спілкування розніжує нас; часто, буває, розмовляємо, прогулюємось, сидимо разом, а розлучившись, іноді й не згадуємо тих, з якими щойно бачились, перемовлялись. Відсутність друзів ми повинні переносити спокійно ще й тому, що навіть тоді, коли вони присутні, ми не так довго буваємо з