Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

У землянці розвиднілося. Вершина глянув на командира загону. Обличчя в нього схудло; ще недавно чорна як смола чуприна прибита сивиною. На широке чоло впали глибокі зморшки.

— Ні, товаришу командир, — сказав Вершина, — тут краще за «німця» ніхто не впорається. Документи справні! Блискуче знання мови. Витримка і спокій. В операції ми використаємо бойову групу Саченка.

— Начальник штабу, товариш Макаров, теж підтримує цю кандидатуру. На операцію піде рота Остапенка. Спасибі білорусам — позичили нам п'ятдесят автоматів, дали патронів, гранат. Якби не білоруси, то дуже нам сутужно було б пережити цю весну! Коли думаєте повертатися в своє господарство?

— Вранці будемо на місці. Там фашисти готуються до операції «Юберашунг», а що воно за «несподіванка» — невідомо.

— І назви вигадують погрозливі: «Скорпіон», «Полоз», «Морок», «Чорна смерть», «Мертва голова». Закінчуйте, товариші, з «чорними кентаврами» і беріться за Консула!

— Може, пощастило на його слід натрапити? — спитав лейтенант.

— Ні, поки що Консул не нагадував про своє існування, але ж він є, чекає слушного моменту. Що іще, товариші,— командир глянув на годинник, — кажіть, бо о сьомій годині до нас повинні прибути білоруські партизани, маємо спланувати спільну операцію.

— Є ще кілька справ, — сказав Вершина, — хоча основне ми вирішили. У стариці біля Круглика на глибині близько трьох метрів лежить катер і дві баржі з боєприпасами. Частину боєприпасів можна підняти на поверхню. Один з моїх помічників натрапив поблизу Льольчиного озера на закопаний танк Т-34. Є можливість зняти з нього кулемет.

— Це цікаво! — пожвавішав командир загону. — Кулемет нам потрібен. А як там москвичі?

— Працюють, слухають Зоряну. А Горюнов та Капустін ведуть спостереження за Татарським островом. Минулої середи через село Жовтневе пройшло на той острів тридцять п'ять машин марки «Дизель». На машинах під брезентом — дерев'яні ящики з якимось обладнанням.

— Зараз основне завдання — школа «Вольф», — сказав командир загону. — Рота автоматників до проведення операції готова. Закінчуйте й ви, ще раз продумайте справу з Кам'яним Рогом. Татарський острів теж не можна лишати без нагляду. Наші розвідники захопили в полон есесівця; він розповів, що в кам'яних підземеллях буде зберігатися нова зброя. Яка — охороні невідомо. Нічого про неї не пощастило дізнатися і нашій розвідці. Велика земля цікавиться Татарським островом. Нам лише відомо, що роботи на острові закодовані під назвою «Прозорий морок». Не було розмови в Зоряній про цей «морок»?

— Ні, бо цей острів, мабуть, не належить до Маєрової парафії. Про «Прозорий морок» фашисти жодного разу не говорили. Про Червону Красуню згадують дуже часто.

— Не пощастило натрапити на решту плану підземелля?

— Поки що ні.

— І про таємниці вашої Красуні теж нічого не вдалося дізнатися?

— Ні, Михаиле Сергійовичу, — відповів Вершина, — надто давно все це діялося.

— Невже нам так і не пощастить проникнути через це підземелля в ліве крило палацу? Адже Сиволап писав у своєму щоденнику, що він проходив з кімнати Червоної Красуні в ліве крило палацу, туди, де була колгоспна комора! Якби ним проникнути в школу «Вольф» через це підземелля, ми змогли б захопити важливу секретну документацію, списки шпигунів, їх фотографії. Йдіть відпочивайте, набирайтеся сили.

— Що нового за останні чотири дні на фронті? — спитав Вершина.

— Тяжко! — спохмурнів командир. — Наступають фашисти… Наші війська ведуть тяжкі оборонні бої, стримують наступ противника. Нам теж треба напружити всі сили, більше допомагати фронту. Підривники нашого загону позавчора на залізничному переїзді Сухиничі підірвали ешелон з танками. Так допомагаємо.

* * *

Фашисти кинули полонених парашутистів у глибокий кам'яний льох. Біля важких дубових дверей ходив вартовий з автоматом, поліцай стояв з гвинтівкою на ґанку. Неподалік бовванів дот з трьома вузькими бійницями. У ньому вдень і вночі чергували біля кулеметів поліцаї. У селі говорили про парашутистів, про страхітливі допити, катування і страту десантників, яку фашисти призначили на найближчі дні. Командира парашутистів, колишнього рибалку, забрали на допит у палац, не дають ні їсти, ні пити, вимагають, щоб розповів про завдання, яке повинні були виконати десантники. До Жовтневого приходили жінки з сусідніх сіл, хуторів розпитати про полонених та загиблих парашутистів.

До Берегових зайшла знайома жінка з села Васківці і, плачучи, розповідала:

— Сусід був у Жовтневому, бачив убитих. І мій Данило серед них. Сам, каже, бачив його — лежав з простреленими грудьми. Так я взяла горілки, прийшла в поліцію просити, щоб віддали поховати на нашому кладовищі. І слухати не хочуть. Кажуть, пізно! Горілку забрали, а мене випхали!

Жінка просила допомогти, розпитувала, чи нема кого знайомого в поліції чи старостаті, щоб дізнатися, чи справді був її чоловік серед загиблих.

— Три місяці пожили ми з Данилом, — розповідала жінка, — перед війною побралися, він саме з армії прийшов, старшиною демобілізувався. Ми з ним ще й до армії зустрічалися… Пішов Данило на фронт разом з вашим чоловіком, їх на пароплаві до Києва повезли. А як німець узяв Київ, прийшла до мене подруга з сусіднього села і каже: «Твій Данило в полоні, у Дарницькому таборі, переказав через наших людей». Добралася я до Дарниці, знайшла Данила. Лежить він в брудному бараці, на гнилій соломі, поранений в ноги — худий, змарнілий, одна шкіра та кості. Я й туди, я й сюди! Підвода потрібна, щоб забрати чоловіка, а де ти її в Києві візьмеш? Тепер отака звістка! Може, хто знає, де поховали… Син у мене росте, мусить же він знати, як жив, як помер і де похований батько!

Юрко пішов у старостат розпитати Щупака про загиблих парашутистів, довідатися, де вони поховані.

Прийшов разом з поліцаєм Скрипалем, який гукнув з порога:

— Пане старосто, накажи Саченку виділити п'ять підвід і десяток візників! Треба привезти дерева на шибениці! Післязавтра німець буде парашутистів до неба піднімати, треба майструвати «самольоти» на дванадцять пасажирів! У вівторок о третій годині дня всіх людей на майдан!

Юрко вирішив при такій звістці не підходити до старости, пішов до Кравця.

— Щось трапилося? — спитав той.

— Парашутистів німці хочуть вішати!

— Знаю…

— Треба ж щось робити, — хвилювався Юрко, — невже ніхто їх не врятує?

Кравець засвітив лампадку, сів за стіл, болісно посміхнувся:

— Темна справа з цим десантом!

— Чому?

— Троє жителів вашого села після полону опинилися в десанті…

— Втекли з полону і пішли до наших!

— Може й таке бути, хоча все це викликає підозру. Загинули вони не в бою, їх