Читати книгу - "Крижана принцеса"

— Як щодо кави?

— Дякую, залюбки вип’ю. Ой, до речі… — Патрик потягнувся за пакетом із тістечками. — Я хотів узяти кілька тістечок із собою на роботу, але тут їх повно, тож пригощайся.

Еріка заглянула в пакет і всміхнулася.

— Бачу, гостинчики від пані Петрен.

— Авжеж. І я такий ситий, що вже ледве можу пересуватися.

— Чарівна пані, чи не так?

— Дивовижна. Якби мені було дев’яносто два роки, то я неодмінно одружився б із нею.

Вони всміхнулися одне одному.

— Як у тебе справи?

— Дякую, усе гаразд.

На мить запанувала тиша, і вони зніяковіли. Еріка розлила у дві чашки каву, а решту вилила в термос.

— Ходімо на веранду.

Декілька хвилин вони пили каву в тиші, яка вже не змушувала ніяковіти, а створювала затишок. Еріка сіла на плетений диванчик навпроти Патрика. Він відкашлявся й промовив:

— Як твої справи з книжкою?

— О, дякую, добре. Як ти? Як справи з розслідуванням?

Патрик на мить задумався й вирішив розповісти трохи більше, аніж мав право. Еріка однаково вже була вплутана в цю справу, і він гадав, що це аж ніяк не може зашкодити.

— Ми майже розкрили справу, принаймні так здається. Насправді ми вже затримали підозрюваного, якого зараз допитують. Докази надійні.

Еріка нахилилася вперед і допитливо подивилася на Патрика.

— І хто він?

Патрик завагався.

— Андерс Нільссон.

— Отже, усе-таки Андерс. Дивно, але таке відчуття, наче щось тут не так.

Патрик змушений був погодитися. Зрештою, існувало чимало зачіпок, які аж ніяк не могли бути пов’язаними із затриманням Андерса. Але докази з місця злочину й покази свідків говорять про те, що він не лише був у будинку саме в той проміжок часу, коли її, імовірно, вбили, а й про те, що він неодноразово приходив упродовж того часу, коли вона лежала мертва. Таким чином, місця для сумнівів майже не залишилося. Та все ж таки.

— Так, здається, справу розкрито. Дивно, мені здавалося, що я відчуватиму більше полегшення, ніж відчуваю зараз. А що тоді зі статтею, яку я знайшла? Отією, про зникнення Нільса. Як вона пов’язана з тим, що вбивцею є Андерс?

Патрик знизав плечима й підняв руки долонями догори.

— Якщо казати щиро, Еріко, не знаю. І гадки не маю. Можливо, вона жодним чином не пов’язана з убивством. Можливо, лише збіг. У будь-якому разі тепер уже немає сенсу копатися в цьому. Алекс забрала всі свої таємниці із собою. У могилу.

— А дитина, на яку вона чекала? Дитина Андерса?

— Хтозна? Андерса, Генріка… Ми з тобою можемо лише здогадуватися. Дійсно цікаво, що насправді поєднувало цих двох людей. Дуже незвичайна пара. Мабуть, зрада не є чимось дивовижним, але Александра Війкнер і Андерс Нільссон? Маю на увазі, дуже неочікувано, що в нього взагалі хтось був, а Александра Війкнер… Вона напрочуд вродлива. Це єдине слово, яке я можу дібрати.

Ненадовго йому здалося, що Еріка незадоволено звела брови, однак уже за секунду це відчуття зникло й до неї повернулося її звичайне прекрасне «я». Мабуть, йому привиділося. Щойно Еріка відкрила рота, аби щось сказати, як почулася мелодія компанії домашнього морозива, яка долинала з коридору. Патрик і Еріка підвелися.

— Це мій мобільний. Вибач, я на секунду відійду.

Він вискочив у коридор, аби встигнути відповісти і, трохи попорпавшись у кишені куртки, дістав телефон.

— Патрик Гедстрем. Гаразд… Добре… Я розумію… Тоді ми знову маємо починати заново. Так-так, знаю. Звісно, він казав це. Так, ми не знаємо, як це пов’язано. Гаразд, комісаре, до побачення.

Він рішуче заблокував телефон і повернувся до Еріки.

— Одягай куртку — трохи проїдемося.

— Куди?

Еріка допитливо поглянула на нього, застигнувши з кавою в руці.

— Ми маємо нову інформацію про затримання Андерса. Здається, тепер нам треба викреслити його зі списку підозрюваних.

— Овва! Але куди ми їдемо зараз?

— Ми з тобою відчуваємо, що щось тут не так. Ти знайшла статтю про зникнення Нільса вдома в Алекс і, ймовірно, там іще багато чого можна знайти.

— Але хіба ти вже не оглянув будинок?

— Оглянув, але я не певен, що ми тоді знайшли те, що треба. Я хочу лише перевірити одну річ. Ходімо.

Патрик був уже на півдорозі до дверей, тож Еріка швидко натягнула на себе куртку й вибігла за ним.

Будинок тісний і обшарпаний. Вона аж ніяк не могла зрозуміти, як можна в ньому жити й витримувати сіре та злиденне існування. Однак такі закони цього світу: дехто купається в розкоші, а хтось зовсім без копійки в кишені. Вона благословила свою щасливу зорю за те, що їй судилося належати до першої категорії. Вона ніколи не злиднювала й не мала справи з бідністю. Такі жінки, як вона, народжені для того, щоб насолоджуватися хутром і діамантами.

Вона постукала у двері. Жінка, яка їх відчинила, здавалося, ніколи не бачила діамантів на власні очі. Вона мала сірий, непривабливий вигляд. Неллі відразливо подивилася на сухі руки й протерту кофту Вери. Жінка не промовила ані слова, а лише мовчки стояла біля дверей. Неспокійно оглянувшись, Неллі змусила себе заговорити першою:

— Ну, думаєш мене запросити? Чи стоятимемо тут цілий день? Ані ти, ані я не дуже хочемо, аби побачили, що я заходила до тебе, чи не так?

Вера досі не сказала ані слова, однак, трохи зігнувшись, позадкувала до коридору. Неллі вдалося пройти.

— Нам із тобою треба поговорити, чи не так?

Неллі елегантно зняла рукавички, які завжди надягала на вулиці, і зневажливим поглядом окинула будинок. Коридор, вітальня, кухня й маленька спальня. Утупивши очі в підлогу, Вера попростувала за нею. Кімната похмура й темна. Шпалери вже давно втратили свій справжній колір. Ніхто не переймався тим, щоби зняти лінолеум і оголити дерев’яне покриття, як зазвичай робили господарі старих будинків. Натомість увесь будинок був ідеально чистим та охайним. Жодного сміття в кутках, а лише сумовита безнадія, що оповила будинок від підлоги до стелі.

Неллі обережно сіла на краєчку старого крісла у вітальні. І так, неначе вона була хазяйкою в цьому будинку, жестом наказала Вері сісти на диван. Жінка послухалася її й мовчки сіла. Її хвилювання виказували лише