Читати книгу - "Джек на Сході"

— Кат! Починай, — наказав Полин-Бур’янов.

— А може, він ще поспіває? — зненацька запитав кат.

У володаря відвисла щелепа.

— Нехай заспіває! Востаннє! У нього добре виходить! Нехай ще заспіває! — дружно загомоніли біси.

Цього разу володар вирішив не спокушати прихильність юрби.

— Та будь ласка, нехай співає. Тільки щось коротеньке.

Біси радісно нашорошили вуха. Лемох крадькома підморгнув Робертові, і щеня зрозуміло, що друг тягне час. І несподіваний концерт продовжувався. Лемох проспівав ліричну пісню про загублену батьківщину і вічних блукачів. Потім дуже смутну й романтичну про нерозділене кохання біса до молодої відьми, яка втекла з херувимом. Потім жартівну пісню про п’яничок. Потім…

Загалом, він співав уже десь годину. Жлоб Полин-Бур’янов зацьковано й злісно кидав очима на всі боки, але не наважувався перервати малого — війську потрібна була розрядка. Біси посміхалися, вболівали, ридали, реготали, нагороджуючи соліста бурхливими оплесками. Нарешті бідний Лемох утомився.

Володар піднісся духом і прикрикнув на ката. Знову дрібно гримнули барабани. Біси посуворішали.

— З кого почнемо? — пошепки запитав кат, піднімаючи за шкірку Роберта і Лемоха.

— Ну, навіть не знаю… — замислився володар. — Давай з щеняти… Чи ні? Напевно, усе-таки з Лемоха, хоча… Ти чого? — труснув ката Жлоб Полин-Бур’янов.

Амбал, роззявивши рота, уп’явся очима кудись удалечинь. Володар простежив за його поглядом і ойкнув! У п’ятдесяти кроках від них, здибивши шерсть і вищиривши зуби, стояв грізний і невблаганний сер Гауф! Жлоб Полин-Бур’янов зарепетував! У голос йому з тилу і з флангів залунали бойові заклики порцелянових лицарів. І сер Флойд, сер Клаус, сер Лукас кинулися в бій. Боже, яка почалася метушня! Біси порснули в різні боки. Про бій не було й мови. Басет Лукас кинувся на ката і вирвав з його лап Роберта. Лемох викрутився сам. Одноокий сер Флойд в пошуках володаря ганяв залишки піхоти. Маленький, але сердитий сер Клаус розважався обриванням хвостів, тому що вище не міг дострибнути. Гідний сер Гауф здійснив найвеличніший подвиг: розігнавшись, немов снаряд, він з дивовижною силою і безмірною відвагою влупив порцеляновим чолом у банку з бранцями. Уламки скла бризнули в різні боки! Бульдог втратив свідомість, а бранці вирвалися на волю.

Армія пластилінових бісів перестала існувати…

Дванадцять порцелянових лицарів, суперагент Самюель і Роберт з Лемохом сиділи за святковим столом. Бісів було розбито наголову, з лицарів серйозно не постраждав ніхто, зруйновану фортецю відновили, і над нею знову майорів гордий прапор Порцелянового Ордену. Усі святкували перемогу! По черзі віншували кожного з лицарів. Похвали і величальні вірші урочисто лунали над головами героїв. Жлоб Полин-Бур’янов зник у невідомому напрямку, і Сем мудро припускав, що він колись ще озветься. Робертові було врочисто вручено справжній нашийник і надано звання зброєносця сера Готварда. Суперагент красувався з масивним собачим ланцюгом на шиї, прикрашеній медальйоном з девізом Ордену: «Над життям лише смерть, над смертю — честь!» Лемохові було піднесено крихітний, розміром ледве менше бісеняти, томик віршів Кіплінга. Геройському серу Гауфу склали особливу пошану. Через свою нескориму впертість він вів пошуковий загін за обраним курсом, нікуди не звертаючи, тому і пропадав стільки часу. Хоча, з іншого боку, саме ця впертість і привела його в потрібну мить на кухню, коли він по колу обходив усю квартиру. Розбивши на початку бою банку, що стала за в’язницю багатьом лицарям, сер Гауф знепритомнів від важкого удару і не зміг виконати свою обітницю. Якщо пам’ятаєте, він присягнувся обірвати купу хвостів з китицями і зробити собі левину гриву. Отож, шляхетні лицарі зібрали всі знайдені хвости і, спорудивши подобу величезного вінка, начепили його на безтямного бульдога. Коли сер Гауф отямився, йому люб’язно розповіли, який він страшний у гніві і де він відірвав собі таку левину гриву. Збентежений бульдог засоромлено пояснив, що в бою на нього щось находить і він зовсім нічого не пам’ятає…

Два дні по тому суперагент Сем підійшов до наставника Роберта.

— Сер Готвард, я маю піти.

— Сподіваюся, ви ненадовго, сере Самюелю?

— Не знаю… — знизав плечима Сем. — Я не створений для мирного життя. Увесь час я воював, бився, боровся з небезпеками. Моя душа нових пригод.

— Ви праві, — замислено визнав ризеншнауцер. — Мирне життя обтяжує військового.

— Так-так… Я тільки хотів би попросити, якщо ваша ласка, наглядайте за Лемохом.

— Авжеж, можете бути впевнені, — кивнув сер Готвард. — Я виховуватиму його разом з Робертом.

— Дякую вам! — вклонився Самюель.

Проводжати суперагента вийшли всі. Незважаючи на те, що він, Сем, був справжнім пластиліновим бісом, його дуже поважали. Лемох пустив сльозу, прощаючись із дядьком, а Роберт попросив писати частіше. Після того сер Готвард повів їх читати якийсь старий лицарський роман про життя короля Артура.

Ось так і закінчилася ця історія. Звичайно, це не остання з пригод Роберта і Лемоха, та про це якось згодом. Порцелянові лицарі не прощаються з вами і завжди прийдуть на допомогу тим, кому загрожує лихо.

Тому нашу розповідь можна продовжувати нескінченно довго.

Доти, доки триває дитинство.

Р. S.

— І це все?

— Ні, звичайно! Мене ж ще не посвятили в лицарі…