Читати книгу - "За браком доказів"

— Зрозуміло, — замислено промовив я, згадавши, як Еріка Гансен, не тямлячи себе, замахнулася на мене, коли я несподівано виринув перед нею. — Отже, амнезія може минутися сама собою?

— Так, раніше чи пізніше.

— А чи… небезпечно тиснути на неї, змушувати її згадати?

— Що ти маєш на увазі під «небезпечно»?

— Небезпечно для неї, для її психіки.

Калле задумався.

— Якби ця жінка була моєю пацієнткою, я б спробував зламати блокування. Це як абсцес, гнійник, розумієш? Пацієнтові не стане легше, доки лікар не розітне гнійник і не вичистить з рани всю гидоту. Але ж всі пацієнти різні! Не хотілось би марнословити, не побачивши спершу її.

Одне скажу: оцінювати подібні стани повинні винятково фахівці. Вона, без сумніву, психічно розбалансована, і, звісно, тупий тиск напролом з боку поліції чи надто запопадливого адвоката може їй зашкодити.

— Я зрозумів.

— Дуже на це сподіваюся, Мікаелю!

Я задумався на секунду.

— А тепер підсумуймо! Отже, цілком можливо, що вона каже правду про втрату пам’яті.

— Так.

— Проте, можливо, що й бреше?

— Звичайно, хоча не розумію, навіщо їй брехати.

— Може когось вигороджувати, — сказав я. — Або ж сама вбивала.

Калле здивовано глянув на мене.

— Я думав… судячи з газет, ні в кого немає сумнівів, хто вбивця.

— Ні в кого… Однак я не можу відкидати припущення, що це могла вчинити Еріка Гансен.

— То так її звати? — засміявся він, побачивши мій розгублений вираз обличчя. — Не бійся, Мікаелю, я ж пообіцяв тобі повну конфіденційність, таємниці не вибовкаю. Насамкінець лише додам… Якщо ця жінка все ж здатна на вбивство трьох людей, то можу припустити, що вона здатна й на цілком переконливу брехню. Одна риса характеру неодмінно тягне за собою іншу.

Калле підвівся. Він трохи похитувався.

— Ще по пиву, Мікаелю? Тепер я ставлю!

— Ні, Калле, дякую! Думаю, і тобі вже час закруглятися, доки не пізно. Йди додому, до Венке.

— Найбільше в тобі, Мікаелю, вражає те, що ти, попри всі ознаки зворотного, вперто віриш у людську силу волі.

— І що б це мало означати?

— А це означає, що вибору я вже не маю. Узявши мені четвертий кухоль пива, ти тієї ж миті визначив, чим закінчиться мій вечір. Тепер я мушу добігти до фінішу, пройти всі звичні стадії приниження, аж доки зі мною станеться те, що й завжди.

— Що саме?

— Здитинію… Заслинено белькотітиму щось нерозбірливе.

— Звучить дуже сумно.

Калле невесело засміявся.

— Не тіш себе ілюзіями, наче ми з тобою різні. Ти теж маєш своїх укорінених монстрів і свій шлях до кінцевої станції. Ось хоча б взяти справу, про яку ми щойно говорили. Ти вгризешся у неї, продумаєш до самого кінця усі мислимі й немислимі гіпотези й теорії, і тобі байдуже, куди вони заведуть чи хто потрапить під їхні жорна. Ти щиро віриш у свою безмежну емпатію і любов до ближнього. І що б я тобі не казав, ти знову підеш до тієї жінки, будеш копати, випитувати й дотискати, доки щось у ній не піддасться твоєму натиску. Ось, насправді, у чому істина.

Я дивився на нього з роззявленим ротом.

— Невже я аж таке страховисько в твоїх очах?

Калле звів угору брови.

— Страховисько? Ні, ти не страховисько, Мікаелю. Якщо вже хтось із нас і заслуговує на таке тавро, то хіба я. Ти просто такий, який є. Хтось стає адвокатом, щоб рятувати світ, а ти став адвокатом, бо любиш грати й любиш вигравати. Хіба не це є твоїм єством?

Я зітхнув.

— Закінчив розкладати мене по поличках? Тоді візьми мені ще одне пиво!

Скільки днів минуло, відколи вона востаннє виходила з дому?

Еріка вже й сама не знала. Ночі й дні переплелися. Час, який ще не так давно суворо розподілявся на чергування і вільні від чергування пори доби, тепер став якимось невизначеним, плинним потоком — рікою, що тихо пропливала повз неї.

Кава майже закінчилася. Це теж своєрідне мірило часу. Основні харчі вичерпувалися, і невдовзі їй доведеться вийти на люди, але, на щастя, ще не сьогодні. Ще не сьогодні.

Еріка пішла в туалет. Сидячи на унітазі, помітила на підлозі візерунок іржаво-бурих плям. На мить перелякано застигла, а потім згадала, що, скоріш за все, плями залишилися після того адвоката. Кров з його руки цебеніла, як з відра. Перед очима спалахнув спогад, розширені від несподіванки очі, коли вона розпанахала його долоню, шок, який обернув його обличчя на нажахану маску.

Еріка стала над умивальником, тепла вода омивала їй руки, доки вона намагалася роздивитися в дзеркалі своє обличчя, але, на свою втіху, так його й не побачила. Яке полегшення — не бути, зникнути.

Еріка повернулася до вітальні, знову лягла на канапу. Відпила кілька ковтків холодної кави, погортала старий журнал «Тара», не читала, лише розглядала фотографії. За якийсь час скинула журнал на підлогу. Її дратували не щасливі жіночі обличчя, а їхнє начебто самовладання.

Самовладання вона не мала. Іноді здавалося, що кімната мовби розсипалася на шматки, мовби в неї увірвалася якась страшна руйнівна сила. І тоді вона ставала неспроможна тверезо оцінювати реальність. Блакитне вже не було блакитним. Жовте вже не