Читати книгу - "Беру свої слова назад"

Шкода, не проявив стратег високого героїзму, тому захисникам Жукова доводиться тепер доблесні подвиги стратега списувати з його мемуарів або створювати самим.

А я тим часом змушений звернутися до документа, під яким у Радянському Союзі підписувався практично кожен громадянин чоловічої статі. Цей документ - Військова присяга. У червні 1941 року присязі зрадив начальник Генерального штабу РККА генерал армії Г.К. Жуков. Адже він теж клявся захищати свою Батьківщину «мужньо, вміло, з гідністю і честю, не шкодуючи своєї крові і самого життя». Мужність солдата - йти вперед під картеч та на ворожі багнети. Мужність начальника Генерального штабу - мати свою думку і відстоювати її. Чого б це не коштувало. У першій половині 1941 року порятунок десятків мільйонів людей залежав від чесності та принциповості начальника Генерального штабу. І від його особистої хоробрості. Він міг врятувати всіх. Він розумів, що зараз нападуть, але нічого не робив для захисту своєї Батьківщини. Навпаки, він зловмисно шкодив. У його становищі дії по захисту Батьківщини полягали в тому, щоб проти злочинних наказів виступити з гідністю і честю, як цього вимагала присяга. Принаймні зберігати нейтралітет відносно своєї Батьківщини і свого народу, не підписувати самому шкідницькі директиви.

Перед Жуковом стояв вибір: виступити на захист своєї Батьківщини, не шкодуючи крові та самого життя, чи рятувати шкуру ціною зради своєї армії, країни і народу. І Жуков став на шлях зради Батьківщини.

Жуков від захисту Батьківщини ухилився. Зрадивши присягу, Жуков сховався в рятівному догідництві: підпишу, що накажете, підмахну, що повеліли, тільки б вціліти, тільки б не висловити думки, з якою міг би не погодитися Сталін.

Якби Жуков не злякався, якби не зрадив присяги, то вихід у нього був гідний і чесний: цю гидоту не підпишу! І не здумайте мене лякати Берією і підвалом, я сам застрелюся, але під шкідницькими наказами, які ведуть мій народ, мою країну і армію до загибелі, ви мого підпису не доб'єтеся навіть тортурами. Своєму народу не зраджу!

Але Жуков змінив.

Жуков засудив генерал-лейтенанта Власова за те, що той потрапив у полон. Цей момент ми будемо обговорювати трохи пізніше. Підкреслю, не за всі подальші дії Жуков засудив Власова, а саме за те, що в полон потрапив. Жуков вважав Власова боягузом і наполягав на тому, що йому треба було застрелитися до того, як потрапив у безвихідне становище.

Але порівняємо дії Власова і Жукова. Власов був захоплений у полон, але цим він нікому шкоди не завдав. А Жуков, розсилаючи у війська злочинні накази, занапастив кадрову Червону Армію, віддав противнику незліченні військові запаси і 85% військової промисловості країни, за цим наступили багатомільйонні жертви і руйнування багато чого з того, що країна створювала століттями.

І якщо вже хтось штовхав Жукова на підписання цих божевільних наказів, то треба було просто вимагати відставки, у крайньому випадку - застрелитися. Але тут спрацювала інша філософія: хто захоче класти свою голову...

За Жуковом, у безвихідному становищі Власову слід було застрелитися. А самому Жукову, коли не було ніякого безвихідного становища, слід було за всяку ціну рятувати шкуру.

Навіть ціною загибелі всієї армії, народу і країни.

Інший факт: директива про приведення військ західних військових округів і флотів у бойову готовність, віддана в ніч на 22 червня. Як би її сьогодні не тлумачили, її не можна уподібнити тим простим чітким командам «До зброї», «До бою», які перетворюють військовослужбовця і військовозобов'язаного у воїна, тому ясному сигналу «Країні - мобілізаційна готовність!», який піднімає весь народ на війну. У ній стільки неясності. Стільки заплутаності. І це в той час, коли з різних джерел надходили відомості про точну дату нападу ворога.

«Журнал запису осіб, прийнятих Й.В. Сталіном» викриває не один каскад жуковської брехні, а декілька.

Ось дві розповіді геніального полководця.

Перша. Ввечері 21 червня він, геніальний стратег, нібито абсолютно ясно зрозумів, що німецький напад неминуче відбудеться в найближчі години, бо «повідомлення німецьких перебіжчиків остаточно розвіяли всі ілюзії» (ВІЖ. 1995. No 3. С. 41).

Друга розповідь. «О 3 годині 30 хвилин начальник штабу Західного округу генерал В.Е. Климовський доповів про наліт німецької авіації на міста Білорусії. Хвилини через три начальник штабу Київського округу генерал М.А. Пуркаєв доповів про наліт авіації на міста України. О 3 годині 40 хвилин зателефонував командувач Прибалтійським військовим округом генерал Ф.І. Кузнецов, який доповів про нальоти ворожої авіації на Каунас та інші міста. Нарком наказав мені телефонувати Й.В. Сталіну. Дзвоню. До телефону ніхто не підходить. Дзвоню безперервно. Нарешті чую сонний голос чергового генерала управління охорони» (Спогади та роздуми. М., 1969. С. 247).

Приймемо до уваги і першу розповідь, і другу. Після цього заглянемо в журнал, в якому реєструвалися відвідувачі сталінського кабінету.

21 червня 1941 року Жуков був у кабінеті Сталіна з 20.50 до 22.20. Коли ж остаточно розвіялися всі ілюзії і геніальний полководець зрозумів, що напад неминучий?

Припустимо, що Жуков це зрозумів до того, як увійшов до кабінету Сталіна, тобто до 20.50. У цьому випадку його поведінка незрозуміла. Стратег раптом збагнув, що ось зараз, через кілька годин, буде завдано смертельного удару Радянському Союзу, в результаті якого загинуть десятки мільйонів людей, а країна скотиться в третій світ, ніколи не зможе оговтатися від страшної рани і в кінцевому підсумку розсиплеться на шматки. Як