Читати книгу - "Джордж і корабель часу"

Джордж затулив носа краєм замурзаного комбінезона. Вони так і брели, оточені щільним колом робітників.

— Чому вони нас захищають? — пошепки запитав він Аттікуса. — Адже вони не знають нас! Чому вони нам допомагають?

— Бо вони втратили своїх дітей, — відповів Аттікус. — Режим їх відібрав. Той чоловік сказав, що він мав двох таких синів, як ми.

Джордж задумався. Майбутнє просто жахливе. Часом воно його дивувало, а інколи лякало тим, яке воно жорстоке й руйнівне.

— Фу-у-у, — скривився Аттікус, — як тут смердить!

— По-моєму, там чистіше, — сказав Джордж, показавши пальцем угору, на густі хмари, що затуляли половину кожного будинку.

— Матінка колись казала, що там, над хмарами, живуть багатії, — мовив Аттікус.

— А що вони роблять, коли спускаються сюди? — здивувався Джордж.

— А вони не спускаються, — сказав Аттікус. — Просто перелітають від будинку до будинку. Багатії ніколи не бувають унизу. Вони живуть угорі, де чисте повітря і світить сонце. А тут, серед смогу, мешкають тільки бідні.

— Як же ми знайдемо Геро? — запитав Джордж. Вони з Аттікусом брели по кісточки в багні та смітті під густою чорною хмарою, що накривала вузькі вулиці, наче гаряче вологе рядно.

— Матінка сказала шукати Велику вежу Дампа, — відповів Аттікус. — Тоді ми знайдемо Чудесну академію.

— Але котра з них та, що нам треба? — запитав Джордж.

У місті було стільки гігантських веж, що воно було схоже на їжака — як знати, котра з них їм потрібна? Тим часом до їхньої колони з бічних вулиць вливалися натовпи людей. Вони рухалися в бік великої площі, напхом напханої людьми. Усі вони виглядали однаково: замурзані, голодні, виснажені й обідрані. Немов у місто хмародерів ринули селяни з епохи Середньовіччя.

Дійшовши до площі, хлопці побачили посередині сцену, на якій хтось виступав. Зображення транслювали на гігантські екрани, прикріплені до стін хмародерів. На сцені билися двометрові гладіатори, лупцюючи один одного палицями, булавами й шаблями. Велетень, вбраний у ясно-блакитне — єдина кольорова пляма серед сірого моря, — ступив уперед і встромив шаблю у свого суперника, вдягнутого в зелене. Натовп вибухнув захопленими вигуками. Зелений упав на сцену, а блакитний переможно підняв кулака.

Однак зелений відразу підвівся й кинувся на нього.

— Як він це зробив? — вражено запитав Джордж.

І тут же зрозумів, що гладіатори — як і все в Едемі — несправжні. То були проекції, що билися на потіху простому люду, який обожнював це видовище. На двох хлопчаків ніхто не звертав уваги, усі витріщалися вгору, на величезні фігури на екранах.

«На нас ніхто не дивиться», — подумав Джордж, роззирнувшись. Вони стояли в самій гущі натовпу й не могли рухатися ні вперед, ні назад.

Але треба було звідти вибиратися.

— Атті, — шепнув Джордж, — тут дуже небезпечно. Тут більше нема дітей! Нас відразу зловлять.

Аттікус кивнув.

— Ага.

Але він не слухав. Його зачарувало шоу, він не зводив очей з аватарів, які мотлошили один одного, сміявся й радісно вигукував.

— Оце круто!

Джордж нічого крутого в цьому не бачив. Йому, навпаки, було страшно.

— Коли я подам знак, іди за мною, — шепнув він Аттікусу на вухо.

— Можна я додивлюся до кінця? — попросив його друг. — Будь ласка! Цікаво, хто переможе!

Джордж завагався.

— Треба йти, — врешті сказав він.

— Ну будь ласка, — обернувся до нього Аттікус. — Я ж ніколи тебе ні про що не просив! Будь ласка, додивімося до кінця.

Джордж зітхнув. Йому зовсім не хотілось дивитися, як двоє аватарів товчуть один одного. Але ж Аттікус — інша людина з іншого часу. Хай уже дивиться. За дві хвилини — чи скільки там дампів той бій триває — світ таки не завалиться.

ойно Джордж вирішив дозволити Аттікусу ще трохи розважитися, як щось сталося і настрій на площі змінився. Ще хвилину тому всі штовхалися, аби дістатися якомога ближче до сцени, де відбувався бій, та раптом пролунав гучний голос — і всі завмерли, піднявши обличчя догори, немов соняхи до сонця. Вони з Аттікусом — дві найменші фігурки на площі — й собі глянули вгору. Хмари розрізав промінь світла, і ті розійшлися, наче завіса, за якою постали хмародери у всій красі.

На похмуру, темну площу полилося сонячне світло, їх засліпили яскраві відблиски від довколишніх будівель. Коли очі призвичаїлися до світла, Джордж побачив на найвищій вежі золоті літери. Ті виблискували так яскраво, що хлопець не відразу розібрав, що ж там написано.

«ВЕЛИКА ВЕЖА ДАМПА», — врешті прочитав він.

— Знайшли! — зрадів Аттікус. — Це точно та, про яку казала моя мама.

— Ага! Мабуть! Тепер лишилося знайти Чудесну академію, — відповів Джордж.

Коли він дивився на височезний хмародер, набагато вищий за сусідні будинки, його охопило дивне, гнітюче відчуття, так ніби з нього хтось висмоктав всі хороші емоції і всередині лишилася порожнеча, яку, якщо втратити пильність, тут же можуть заповнити жорстокі, ниці, мерзенні пориви.

Голос озвався знову.