Читати книгу - "Вічний календар"

Виїхала вдосвіта й повернулася надвечір.

Біля фортеці у брамах стояли на варті яничари. Перевіряли всіх, хто в’їжджав. Пишні ярмарки з торговими рядами, переповненими товаром, які пам’ятала Анна, змінилися на поодинокі єврейські крамниці з невибагливим крамом. Містечко допустилося злиднів. Інші люди прибилися до нього, хтозна звідки прийшли. Османи торгувалися за кожне акче з євреями, бо на плату за службу доводилося чекати довго. Щоби скрасити собі перебування на півночі нового еялету, зайнялися садівництвом та виноградарством. Міста не відбудовували, а тільки підправили зруйновані мости. Ґрунтові шляхи в тих місцях, де часто їздила кавалерія, укріпили камінням, а решту доріг залишили розкисати в дощах. Розплодили за кілька років овець, перетримували їх у колишніх складах Сириновича. На схилах цвіли персикові дерева і збігала рівними рядами висаджена виноградна лоза. У самому місті просто на вулицях варили їжу. Була навіть одна кафана, дві крамниці, у яких продавали баранячі ноги, три пекарні, де випікали турецький хліб чурек.

Містом блукали жінки, що завжди супроводжують війська. Приставали до війська десь у Болгарії, потім ще у Волощині. Найвитриваліші дійшли до Язлівця. За деким із тих жінок бігли дворічні діти. У Волощині також пристали кілька циганських возів. Їхали вони останніми, замикаючи розтягнуті полки яничарів та сіпагів. Годувалися з військових кухонь. Коли військо перепочивало, цигани співали й танцювали. Так доїхало кілька циганських возів і до Язлівця.

З броварської вулиці вітерець заносив ситий запах кукурудзи впереміш із димом. Хтось там варив у казані кашу. І Анна пішла на той запах. Там мали бути цигани. Так сказала їй немісцева жінка, що стояла біля кафани, підстерігаючи яничарів. Усім казала, що голодна. Було неможливо зрозуміти, звідки вона. Чи то болгарка, чи грекиня, чи, може, русинка? Прийшла, мабуть, із військом і народила від якогось османа. Поки вояк тішився нею в поході, то була вбрана й нагодована. А коли зайшла в тяж, прогнав він її, а може, убили його. І тоді з циганами доїхала до Язлівця. Дитину, мабуть, забрали цигани й виховують. Говорила нараз кількома мовами. Анна, перебачивши за своє митницьке життя всілякого люду, вміла сказати по-грецьки й по-турецьки. То запитала в неї по-турецьки про циганів, а та їй відповіла.

Подвір’ям ходили кури. Троє малих циганчуків бавилися, сидячи в теплому поросі.

Циганка, що варила кукурудзу, подивилася на Анну і сказала:

«Я чекала на тебе».

«Звідки ти мене знаєш?» — здивувалася Баревичева.

«Знаю, ти не з цих країв».

«Я з Митниці. Чули про таке?»

«Чула, чула, — і кивнула на селище. — Там? Але ти не звідти».

«А звідки?»

«Ти звідти, — і показала рукою в напрямку Червоногорода. — То що ти хочеш знати від мене?»

«Я хочу знати, — Анна затримала повітря, — я хочу знати щось про свою дочку».

«Тільки про дочку?»

«Так, про неї».

Циганка взяла карти й почала розкладати.

«Дочка твоя віддасться. Чекай сватів».

«Коли їх чекати й від кого?»

Стара перевернула карту й заплющила очі. Відкривши, сказала:

«Хтось із них», — саме мимо проїжджали османські вершники.

Циганка ще раз кинула карти, і її обличчя зробилося сірим. Вона заплющила очі й довго їх не розмикала.

«У тебе є ще чоловік і троє синів?»

«Так», — відповіла Анна.

«Залишишся з наймолодшим, бо надійде час, коли не буде з тобою нікого, тільки наймолодший».

«А куди вони подінуться?» — перепитала Анна.

«Їх забере війна, нова війна знову прийде сюди», — відповіла циганка.

«А що з дочкою?»

«Восени у твому домі буде весілля, але не таке».

«Яке не таке?» — перепитала Анна.

«Побачиш, — сказала циганка. — Усе побачиш».

Анна витягнула зі шкіряного капшука гроші. Циганка підставила долоню, посипалися монети. Відвернувшись від Анни, щось крикнула до дітей. А тоді зайшла до будинку й більше не виходила.

І Гриць, і Варвара допитувалися в Анни, як було в Язлівцях і чи бачилася вона з Матієм та Іваном. Але Анна, приголомшена почутим, відповідала, що ні Матія, ні Івана не бачила. Розповідала, що місто збідніло, що бачила різних жінок, які прийшли з османами. Навіть сказала, що бачила Ашкеназі, який заходив до крамниці. Бачила, як цвітуть персики, насаджені османами. Варвара зрозуміла, що мама щось приховує. А Гриць, перейнятий своїми кобилами й лошатами, запитав лише, чи поправили міст. Анна сказала, що поправили.

І по тижневі розповіла чоловікові, що чула від циганки про Варвару та її майбутнє весілля. Про інше, про що ворожка прошепотіла їй до вуха, — промовчала.

Дивне весілля відбувалося в Митниці за тих османських часів. З усіх митницьких дворів прийшли вересневого ранку люди подивитися, як Баревичі віддаватимуть свою Варвару за Мурзу, якого всі знали, бо збирав із них податки. Знали митницькі жінки, що Анна Баревичева вмовляла Варвару не йти за османа. Нічого не допомогло. І весілля, коли перші осінні тумани плили над ранковою Джуринкою, розпочалося з очікування молодого. Напередодні шлюбу дочки згадався Анні сон про гроші. І ще пригадалося, що циганка, коли Анна запитала, хто ж пошлюбить Варвару, показала рукою на османських вершників.

Найбільше цікавило митницьких: а де будуть брати шлюб і як уберуть молоду, а не гості, що почали з’їжджатися з Язлівця. І те, що спостерігала Митниця в четвер, бо весілля потрібно було справити до п’ятниці, — потім переказували роками, десятиліттями й навіть століттями. Казали потім, що Варвару присилували до шлюбу з османом, що було цілковитою неправдою. Вигадали, що молоду силоміць привезли до язловецької мечеті й примусили прийняти іслам. Говорили, що брати Варвари, коли весільна процесія почала виходити з двору й лаштувати коней та ослиць, кинулися