Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

Колись зателефонувала дружині вбитого, а вона каже: «Ви жартуєте?» Потім передзвонює: «Ну ви ж шахраї, правда? Як же він може померти, якщо йому через два дні вже додому повертатися?» І ти думаєш: а якби ми його туди не відвезли, а якби поставили на іншу позицію, на іншу посаду, може, він був би живий? Може, справді винні ми?

Раз подзвонила батькові вбитого хлопця. Він був за кермом, попросила зупинити машину. Єдина дитина в сім’ї, пізня дитина… Сказала. Він кинув слухавку. Потім набирає, через деякий час. Не плакав, нічого, спитав, хто я. Я сказала. А він мені: «І як мені жити далі? Це єдина моя дитина. Як мені тепер жити без нього?» А ти сидиш і не знаєш, що сказати. І просто починаєш говорити текст про похорон…

Ці батьки мені час від часу дзвонять, ми спілкуємося. Мама Андрія Байбуза, який загинув під час штурму «лісу», постійно розпитує, як він загинув: «Ну ти ж знаєш, як він загинув? А що він перед смертю сказав? Який у нього голос був?» І ти розповідаєш їй надцятий раз про те, як він загинув, а вона потім запитує знову. Вона дуже просить приїхати, а я не можу… Я ще не була на могилі жодного з наших хлопців. Не можу, просто не можу.

Страшна ситуація була з мамою «Шайтана» (командир роти Микита Яровий. — Авт.), який загинув 18 грудня 2016-го разом з Андрієм Байбузом. Їхні тіла спершу забрали сепаратисти. Ми знали точно, що вони вже мертві. А вони взяли його телефон, подзвонили мамі й сказали, що він у шпиталі…

Моє життя — це було життя батальйону. Ти просто не відокремлюєш себе від нього. Це — твоя родина. Перший рік після демобілізації я була морально там. Вони дзвонять — неначе діти дзвонять. За весь час служби в батальйоні через мене пройшло три з половиною тисячі людей, і я пам’ятаю всіх. З армії я звільнилась, але з війни ще не повернулася. Весь час тягне туди, назад.

Після повернення почалося справжнє пекло. Бажання хоч щось робити не було взагалі. Вдома стояло ліжко, поряд чайник, був увімкнутий телевізор, і так проходили дні — мені нічого не треба було. Місяць я не розмовляла. Взагалі. Поклали в лікарню, з палати виводили за руку. Психічне стало впливати на фізичне, і почалися великі проблеми зі здоров’ям. Час від часу вони вилазять, постійно.

У нас безліч усіляких програм, багато говорять про реабілітацію, але на власному прикладі я переконалася, що тут, в Україні, насправді ніхто не знає, що робити з такими, як ми, як із цього стану людину виводити. Є психолог, яка мучилася зі мною півроку, вона дуже старалась, і ми досягли певних результатів. Зараз я продовжую боротися з цим. Та думки мої все одно постійно на війні — звідти не повертаються. Постійно тягне назад — здається, що зараз ти займаєшся якимись абсолютно безглуздими і нікому не потрібними речами…

Коли почалася мобілізація, було зрозуміло, що мого чоловіка теж можуть забрати у військо. Він просив говорити, як по нього прийдуть, що я не знаю, де він і що. Це була остання крапля… В армію я пішла після того, як розлучилася з чоловіком.

Мені дуже хотілося чимось допомогти, щось робити. Пішла в обласний військкомат і сказала, що хочу служити. Мене спершу направили до Василькова, але там не знайшлося жодної посади, і мене відіслали назад. Буквально через день з’ясувалося, що в навчальній частині у Старичах є посада кухаря. Я довго думала. Ким я хочу служити, я не знала, розуміла лише, що хочу бути корисною, тож чим займатися, було байдуже — аби потрапити в армію. Так я підписала контракт. Через два місяці нас мали послати у 59-ту бригаду, але там дівчат брати не захотіли, тож нас перевели у 72-гу. У квітні 2016 року я прийшла у свою бригаду.

В Авдіївку ми зайшли в жовтні 2016-го. Хлопці з нашого взводу вже побували в АТО, і вони постійно розповідали про те, як стояли під Волновахою, що там страшно і «чого ти туди прешся?». Мені страшно не було, радше дуже цікаво. Хотілося все побачити на власні очі, відчути, як це. Авдіївка особливих емоцій не викликала — місто як місто. Тим більше, роздивлятися було ніколи, бо одразу з’явилася робота — розвозити продукти по позиціях. Я мала розподілити припаси по всіх ротах. Завантажували харчі. Спершу одній роті привезли, потім другій, третій… Було так важко залазити щоразу у високий кузов машини, що я навіть зняла бронежилет. Мене хлопці питають: «Ти що? Тобі не страшно?» А не страшно було, бо тихо — саме тоді не стріляли.

З жовтня до листопада я була на командному пункті батальйону, і вже наприкінці листопада перевелась у першу роту — на позиції. І там служила до свого поранення. Найстрашніші обстріли були в січні 2017 року. Дуже важкий був час. А так — я робила свою роботу, на інше не звертала уваги, і на обстріли теж не надто, бо обід має бути за розкладом, хоч війна, хоч там що, ви ж знаєте. Тривожно було, звісно, за хлопців. А от у січні вже доводилось ховатися. Особливо запам’ятались обстріли з «Градів». Найважчий період для мене почався 29 січня — коли були