Читати книгу - "Володар драконів"

— Як у чому? — перепитала Сірчана шкурка.

— Як у «Тисячі й одній ночі», — повторив Бен. — Це казки, розумієш? Багато-багато казок. Про килими-літаки і всяке таке інше. До речі, джини там теж трапляються.

— Ага, ясно, — буркнула Сірчана шкурка. Їй набридли нескінченні скелі й пісок. У неї боліли очі від сірого, жовтого й коричневого. Вона хотіла побачити зелені дерева, почути шурхіт листя на вітру замість скрекоту цвіркунів, що невпинно звучав у неї у вухах. Лунг вже двічі приземлявся на її прохання біля дороговказу — але це виявлялася не та дорога. Бен казав їй про це від самого початку, пхав їй під ніс мапу, але нетерплячка робила її просто навіженою.

— Ну, значить, наступне, якщо не це, — примовляла вона майже невпинно, дивлячись згори на дорогу. — Наступне вже точно буде наше роздоріжжя, правда?

— Так, наступне вже точно, — сказав Бен і раптом схвильовано нахилився вниз. — Дивись! Там, унизу, бачиш?

Темні гірські схили вздовж дороги блищали у місячному сяйві яскравіше, ніж море.

— Тільки не це! — простогнала Сірчана шкурка. — Це вони. Абсолютно точно.

— Хто саме? — Бен необережно нахилився вперед, мало не скотившись зі спини Лунга. — Хто це, Сірчана шкурко?

— Ельфи! — Сірчана шкурка почала смикати за ремені. — Лунгу! — загорлала вона. — Лунгу, піднімайся вище! Мерщій!

Дракон здивовано обернувся, сповільнюючи лет:

— Що трапилося?

— Ельфи! — крикнула Сірчана шкурка. — Ти лише поглянь! Вони тут аж кишать!

Дракон тут же злетів вгору, потужно змахнувши крилами.

— Не треба! — вигукнув Бен. — Давайте полетимо нижче! Мені так кортить подивитися на них зблизька!

— Ти що, з глузду з’їхав? — Сірчана шкурка лише головою похитала на безпросвітну людську дурість. — Про це навіть мови бути не може! А раптом у них із собою любовні стріли, і ти, дурне людське дитинча, тут же закохаєшся у першу ліпшу ворону? Ні, ні і ні!

— Це рідкісний випадок, коли Сірчана шкурка права, мій юний пане, — погодився з нею Мухоніжка. Він сидів у Бена під курткою, лише голова стирчала між ґудзиків. — Добре було б, якби вони нас не помітили.

Бен розчаровано подивився на мерехтливий рух унизу.

— Ні, тільки не це! — простогнала Сірчана шкурка. — Там попереду, здається, роздоріжжя. Як навмисне, саме зараз. Я навіть дороговказ там бачу.

— Мені доведеться знизитися, — гукнув до них Лунг. — Інакше Бен не зможе прочитати, що написано на тому дороговказі.

— Знизитися? — Сірчана шкурка звела очі до неба. — Чудово! Саме зараз, коли навколо повно тих мерехтливих створінь. Опеньок і бліда поганка, добром це не скінчиться!

Лунг став поступово знижуватися і нарешті приземлився на асфальтованому шосе.

Коли Бен спробував порівняти літери на табличці з тими, що написав йому професор, виявилося, що напис повністю обліплений роями пилкових ельфів. Завбільшки вони були з метелика-лимонницю, піщано-жовтого кольору, з лискучими крильцями і зеленим, кольору пилку, волоссям. Вони так кружляли, щебетали, хихикали і пурхали навколо дороговказу, що у Бена голова пішла обертом.

— Ну ось, починаються неприємності, — пробурмотіла Сірчана шкурка. — Точніше, вже почалися.

Невеличкий гурт легких як пух створінь відокремився від загального рою і підлетів до Лунга. Вони сідали на зубці його хребта, на ніс і на роги. Ще кілька ельфів кружляли навколо Бена і Сірчаної шкурки, з реготом щипаючи обох за щоки, смикаючи за волосся та за вуха.

Мухоніжка сховався під куртку Бена так, що між ґудзиків стирчав лише кінчик носа.

— Юний пане! — покликав він. — Юний пане!

Але Бен не чув його за хихиканням і щебетом ельфів. Він сидів і зачаровано дивився на маленькі мерехтливі створіння.

— Ну як, зблизька вони тобі теж подобаються? — шепнула йому Сірчана шкурка. Бен кивнув. Один з ельфів полоскотав його під підборіддям і показав крихітний жовтий язик. Потім злетів йому на коліно і підморгнув хлопчикові. Бен із захопленням розглядав строкаті крильця.

— Гей, ви там! — Сірчана шкурка визирнула з-за плеча Бена. — Може, ви будете такі люб’язні і звільните табличку? Нам треба подивитися, чи це та дорога, яка нам потрібна.

Ельф закинув ногу на ногу, склав крильця і з усмішкою глянув на маленьку кобольдиху.

— Ні, не та, — відповів він щебетливим голоском. — Зовсім не та.

Бен здивовано схилився до нього.

— Чому це не та? — запитав він.

— Тому що інша, — відповіло маленьке створіння, знову підморгуючи. — Однозначно, двозначно, багатозначно інша, ясно? — Малого ельфа підкосив такий напад реготу, що він мало не гепнувся з коліна хлопчика. Сірчана шкурка закотила очі й застогнала.

— А якою ж дорогою нам йти? — запитав Бен.

— Будь-якою, — відповів ельф, — тільки не цією.

— Ага, ясно! — спантеличено пробурмотів Бен. У цю мить до них підлетів ще один ельф. Він став на плечі першого, приязно посміхаючись до прибульців.

— Що тут таке, Мукарібе?

— Вони хочуть піти цією дорогою, — прощебетав Мукаріб. — Скажи їм, Білкісе, що це неправильна дорога.

— Це неправильна дорога, — тут же прощебетав Білкіс. — Я б навіть сказав, що поза всяким сумнівом це найбільш неправильна дорога з усіх існуючих на світі!