Читати книгу - "Володар драконів"

— Непогано, — пробурчав він. — Щире золото, висока проба.

Тієї ж миті професор зісковзнув униз і гепнувся в пісок поруч із переляканим гномом.

— Ну що там, Кремінна бородо? — пролунав із темряви громовий голос Кропивника. — Він вже відчепився?

Гном хотів відповісти, але професор встиг заткнути йому рота.

— Слухай, Кремінна бородо, — прошепотів він гномові на вухо. — Ти отримаєш обручку, якщо відповіси своєму господареві, що я зник, годиться?

Гном укусив його за палець.

— Я його і без цього отримаю, — пробубонів він крізь долоню Візенгрунда, що заважала йому говорити.

— Не отримаєш! — сказав професор, забираючи в гнома обручку. — Тому що він проковтне мене разом з обручкою. Ну то як, домовилися?

Якусь мить гном завагався. Потім кивнув на знак згоди.

— Чистильнику панцира! — заревів Кропивник. — Що там у біса відбувається?

Він знову нагнув голову і, вишкіривши зуби, подивився крізь свої передні ноги на задні. Але до того часу надворі вже так посутеніло, що він не міг до пуття роздивитися, що ж відбувається під його задньою половиною.

Барнабас Візенгрунд кинув обручку під ноги гномові.

— Тільки спробуй мене виказати! — прошепотів він. — Я розповім твоєму господареві, що підкупив тебе, ясно?

Гном нахилився за обручкою, а професор тим часом щодуху помчав по піску до хвоста Кропивника. Задихаючись, він видерся по ньому нагору і міцно вчепився в шипи. Кремінна борода сторопіло подивився йому вслід, а потім засунув обручку в кишеню свого жилета.

— Чи-и-и-стильнику панцира! У чому там справа? — гаркнув Кропивник. Гном схопив своє опахало, ще раз озирнувся і зі збентеженим виглядом з’явився між величезними передніми лапами.

— Його немає, ваше золоте сіятельство! — доповів він, здивовано знизуючи плечима. — Він зник, немов пісок його поглинув.

— Що-о? — Широка морда Кропивника так близько підлетіла до панцира чистильника, що той з переляку відсахнувся. — Де він, гноме? — проревів Кропивник і вдарив хвостом із такою силою, що пісок бризнув у вуха Барнабаса Візенгрунда, якому дивом вдалося не звалитися. Гном пополотнів і притиснув руки до жилета на грудях.

— Не знаю! — пробелькотів він. — Не знаю, ваше золоте сіятельство! Його там вже не було, коли я біг під вашим золотим животом!

Тоді Кропивник заходився рити. Він рив і рив, але хай хоч скільки він переорював пісок пустелі, Барнабас Візенгрунд не з’являвся. Кремінна борода стояв собі на камені і весь час засовував пальці під жилет, щоб помацати обручку професора.

А Барнабас Візенгрунд, вчепившись у шип на хвості Кропивника, чекав на можливість непомітно скочити в пісок і поповзти. Спочатку він боявся, що чудовисько кинеться до наметового табору і, не знайшовши його, надумає повечеряти парою його колег. Але Кропивник, схоже, уникав зустрічі з людьми. Переоравши половину пустелі, відкопавши при цьому більше музейних пам’яток, аніж усі археологи, разом узяті, і все одно не виявивши професора, він, сопучи, зупинився серед піщаних дюн. Вишкіривши зуби і смикаючи хвостом, він похмуро глянув на схід.

— Чистильнику панцира! — гукнув він. — Годі, сідай! Нам пора повертатися. Я хочу знати, що сказав цей клятий джин.

Барнабас Візенгрунд здригнувся. З переляку він мало не вщипнув Кропивника за хвіст. Невже чудовисько справді сказало «джин»? Він трохи витягнув шию, щоб краще чути.

— Вже йду, ваше золоте сіятельство! — озвався гном. Він неохоче підійшов до свого повелителя і видерся його панциром нагору.

— Горе цьому безмозкому шпигунові, якщо йому знову буде нічого мені доповісти, — прогарчав Кропивник, поки Кремінна борода вмощувався у нього між рогами. — Якщо я не дізнаюсь ближчим часом, де цей Поділ неба, доведеться мені з’їсти хоча б одного цього дракона разом із його людським дитинчам і кобольдом. Тьху, ці кобольди гидотно смердять грибами, не кажучи вже про те, що вони занадто волохаті.

Барнабас Візенгрунд слухав затамувавши подих. Він просто не вірив своїм вухам.

Кропивник розвернувся і зі злісним гарчанням рушив назад до колодязя, з якого виліз. Професор тим часом стрибнув у пісок і швиденько порачкував за уламки огорожі. Перед тим як пірнути, Кропивник зупинився і ще раз розглянувся довкола. Своїми червоними очима він обвів переритий пісок і наметовий табір.

— Я тебе знайду, людино Візенгрунде, — почув професор його гарчання. — Я тебе знайду, і наступного разу ти вже від мене не втечеш. Але поки що черга за срібним драконом, — і він пропхався назад у шахту. Його зубчастий хвіст прослизнув у чорний отвір колодязя. З глибини пролунали плескіт і пирхання — і Кропивник зник.

Барнабас Візенгрунд застиг серед уламків колодязя як громом уражений.

— Я мушу їх попередити! — пробурмотів він. — Я мушу застерегти Лунга і решту від цього чудовиська. Але як саме? І хто ж, чорт забирай, розповів Кропивнику Золотому про джина?

На четверту ніч подорожі місцевість, над якою пролітав Лунг, стала більш гористою. Власне, як попереджав професор. Під ними у місячному сяйві лежали дикі скелі. Земля була схожа на зіжмакане сіре покривало. Стрімчаки здіймалися все вище й вище, деякі немов кололи небо своїми гострими вершинами. Бен вражено дивився згори на міста, що ліпилися по гірських схилах. Їх стіни немов летіли назустріч місячному сяйву тисячами своїх цегляних зубців.

— Як у «Тисячі й