Читати книгу - "Володар драконів"

Віслюк і верблюди заволали, закочуючи очі. Вони висмикнули з піску кілочки, до яких були прив’язані, і потягли їх за собою в пустелю. А Барнабас Візенгрунд все не рушав із місця, немов приріс до землі.

— Барнабасе! — пробурмотів він собі під ніс. — Вшивайся звідси швидше, бовдуре! — Він відступив ще на крок, але далі ноги відмовлялися його нести.

Широка кам’яна огорожа колодязя розлетілася, немов картковий будиночок, і з шахти виліз величезний дракон. Його золота луска виблискувала у місячному світлі, немов кольчуга казкового велетня. Чорні кігті глибоко вгризалися в пісок, а довгий, втиканий шипами хвіст, із брязкотом тягнувся по землі. За один із рогів дракона чіплявся гном із величезним віялом.

Чудовисько повільно рушило до Барнабаса Візенгрунда. Здавалося, земля здригалася під ним. Очі його палали в темряві криваво-червоним сяйвом.

— Ти маєш дещо з того, що належить мені-і-і! — Голос Кропивника налітав на Барнабаса Візенгрунда, немов удари грому. Професор закинув голову і подивився просто в роззявлену пащу чудовиська.

— І що ж це може бути? — вигукнув він вгору, до гострих, наче дротики, зубів, одночасно повільно засовуючи руку в задню кишеню штанів, де, крім дзеркала, лежала ще маленька скринька.

— Луска, дурню! — гаркнув Кропивник. Від його крижаного подиху Барнабаса Візенгрунда почало лихоманити. — Поверни пластину з моєї луски, інакше я розплющу тебе, як комаху!

— Луска, ось воно що! — вигукнув професор, ляскаючи себе по лобі. — Ну звичайно. Золота пластина. То вона належить тобі? Це цікаво. Дуже цікаво. Але звідки ти дізнався, що вона в мене?

— Не заговорюй мені зуби! — загарчав Кропивник і виставив вперед одну лапу, так що чорні кігті торкнулися колін Барнабаса Візенгрунда. — Я відчуваю, що вона в тебе. Віддай її гномові. Мерщій.

У голові у професора вихором проносилися думки. Як це чудовисько його знайшло? А раптом йому відомо також, у кого саме друга пластина? Раптом хлопчик у небезпеці? Як його попередити?

Гірський гном став квапливо спускатися спиною Кропивника. У цю мить Барнабас Візенгрунд одним стрибком зник під черевом чудовиська. Він помчав до його задніх ніг, притьмом видерся на величезну лапу і міцно вчепився в лускатий панцир.

— Ану виходь! — оскаженіло заревів Кропивник, крутячись навколо своєї осі. — Де ти?

Гном гепнувся на пісок, немов стигла слива, і поспіхом сховався за купку каміння, щоб господар із люті не розтоптав його. Барнабас Візенгрунд сміявся, міцно вчепившись за ногу Кропивника.

— Де я, питаєш? — крикнув він чудовиську. — Ну звісно там, де тобі мене не дістати.

Кропивник, сопучи, спинився і спробував дотягнутися мордою до задньої лапи, але його величезне тіло було занадто незграбним. Він зумів лише просунути голову між передніми лапами і з люттю втупився в чоловічка, який висів, немов п’явка, на його золотому тілі.

— Віддай пластину! — прогарчав Кропивник. — Віддай, і я не стану тебе їсти. Чесне слово.

— Твоє чесне слово? Ха-ха! — Барнабас постукав по величезній нозі, на якій висів. Звук був такий, наче він стукав по залізному котлу. — Знаєш що? Я, здається, зрозумів, хто ти. Ти той, кого у стародавніх легендах називають Кропивником, чи не так?

Кропивник не відповів. Він скажено тупотів ногами, щоб струсити людину. Але лапи його вгрузали в пісок пустелі, а Барнабас продовжував так само висіти на ньому.

— Звичайно, ти Кропивник! — гукнув він. — Кропивник на прізвисько Золотий. Як я міг забути легенди про тебе? Я мав би згадати їх ще тоді, коли знайшов золоту луску. Кажуть, що ти брехливий, кровожерливий і хитрий, схиблений на вбивствах і пихатий. Про тебе навіть розповідають, ніби ти зжер свого творця, що він, чесно кажучи, заслужив, оскільки створив таке чудовисько, як ти.

Кропивник слухав з опущеною головою, риючи рогами пісок.

— Ось воно як? — буркнув він. — Говори-говори! Зараз я зжеру тебе. Ти ж не можеш вічно там висіти. Чистильнику панцира! — він підвів огидну морду і озирнувся. — Чистильнику панцира, де ти там у біса сховався?

Кремінна борода неохоче виткнув голову зі свого сховку:

— Слухаю, ваше золоте сіятельство?

— Ходи-но сюди, полоскочи цю людину своїм опахалом! — рикнув Кропивник. — Може, він від цього звалиться.

У професора від цих слів пересохло в роті. Він ще міг триматися, але пальці в нього вже боліли, і він, на жаль, дуже боявся лоскоту. Допомоги чекати було нізвідки. Якщо на гарчання гігантського дракона з наметів досі ніхто не вийшов, то, мабуть, найближчим часом на це розраховувати аж ніяк не доводиться. Тож треба, мабуть, йому самому подбати про свій порятунок. Але як саме? Хай хоч скільки ламав він собі голову, нічого путнього йому на думку не спадало.

Між передніх лап Кропивника з’явився гном. Обличчя в нього було незадоволене, капелюх весь у піску, в руках він тримав опахало з павичого пір’я. Він нерішуче дибав по піску до Барнабаса Візенгрунда.

— Голубе, пора б тобі щось вигадати, — мовив сам до себе професор. — А то твоя кохана дружина більш ніколи тебе не побачить.

І тут він дещо придумав.

— Гей, гноме, — голосно прошепотів він, коли Кремінна борода у своєму здоровезному капелюсі опинився під лапою свого господаря і вже тягнувся до нього павичим пір’ям.

Барнабас Візенгрунд зубами стягнув із пальця золоту обручку і виплюнув її під ноги гномові. Той одразу відкинув геть набридле опахало, схопив кільце і