Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я добряче натрудив ногу, і вона рознилась у щиколотку.
Тепер можна і на хлібозавод.
Мотоцикл нагрівся на сонці, і від нього пашіло жаром. Зустрічний вітер скоро остудив і його, і мене. Я вже поцінував побачене. Висновок один: Шепетин «знайомий» жив у місті. І засумнівався, щоб вона встигла когось попередити: від блокпоста до міста п'ять кілометрів, та п'ять назад. Принаймні як для жінки в її літах треба не менше трьох годин. А я поїхав на початку п'ятої і вдруге прибув о сьомій. Замало для неї часу. Хіба що бігла чи сіла на поїзд. Поїзд відпадав: пасажирський проходив уранці. І Шепета складала сіно в копичку.
Проте сліди тяглися в місто. Не в Березівку. Я насторожено зиркав на будинки. В якомусь із них мешкав той, спробуй дізнатися, хто він і на якій вулиці. А що в місті — я впевнений, попри сумніви щодо Шепети. Чому б їй назад не вернутись попутною машиною? А й справді! Те мені зовсім випало з голови. Чи автобусом? Я поклав собі поцікавитися розкладом руху автобусів.
Запахло свіжим хлібом. Згадав, як мати пекла хліб, коли ми жили в Березівці. Чомусь і досі впам'ятку. Не кожного дня він свіжим з'являвся на столі, як тепер.
Таїнство починалося звечора, коли мати, пов'язавши голову білою косинкою, замішувала діжу, а я сидів на стільчику поблизу і пильнував за її руками, що безнастанно впірнали в діжу, і мені починало здаватись, що руки її теж із тіста і вся вона м'яка й пахуча. Сидячи засинав, і мати переносила мене на ліжко.
Прокидався, коли під вікном походжав ранок, а на столі лежали золотисті пахучі хлібини. Мати скроплювала їх водою і обтушковувала чистимрядном. Маленька, розломлена навпіл паляничка чекала на мене край стола…
Тепер у селах рідко хто випікав хліб. І печі, з яких вигодовано не одне покоління, вибралися з домівок. Але хліб — у всіх на столі.
Як пахне свіжим хлібом!
Саме у ворота заводу в'їжджала машина, і я прилаштувався за нею. Показав черговому посвідчення, поставив мотоцикл біля прохідної. Ще навчаючись у школі, я тут був на екскурсії, отож пам'ятав, де розташований хлібопекарний цех. Мені не хотілося когось просити показати Сташко. Зупинився коло Дошки пошани в сподіванні побачити її портрет.І надибав у першому ряді ліворуч. На мене строго дивилась вилицювата жінка в рябенькій хустині. Ударник комуністичної праці, кращий пекар. Заплющився, щоб запам'ятати її.
Цех починався з прибудови для механічних тістомісів. Жінки, одягнуті в білі халати, не звертали на мене уваги. Виважували тісто на транспортер, накладали у форми, і воно рухалось, погойдуючись, затим зникало в отворі стіни. Вже звідси відчувалося близьке джерело тепла. Коли я переступив поріг пекарні, мене відразу огорнула густа духмяна задуха, наче потрапив до парилки. Градусів шістдесят, не менше. Аж важко дихалось від незвички. А жінки виймали хліб на полички чотириколісних стелажів, інші порались біля печей, ліпили бублики та булочки, наче їм не дошкуляла жарота.
Сташко, високу, дебелу, вгледів за стелажем. З фотографії не взнаєш, яка на зріст.
— Насте Данилівно, мені треба з вами поговорити.
— Ви з газети? — вона завиграшки розвернула стелаж.
Поруч із нею я скидався на хлопчака.
— Так, — сказав неправду, бо на нас почали зглядатись робітниці.
— Ходімо за мною.
Вона попхала стелаж проходом за печі, в глиб цеху. В мене змокріла майка між лопатками і прилипла до спини.
— Куди це ви його транспортуєте?
— Щоб прохолов, — повернула до мене широке обличчя. — Як у нас?
— Трохи гаряче.
— Трохи чи добряче? — перепитала з лукавинкою. — А ми призвичаїлись. Вірите, вдома мерзну, коли дітям парко.
Вона завезла стелаж у кімнату, наскрізь пропахлу хлібом. Вийшли надвір, і Сташко з приємністю набрала повні легені повітря, сіла на лавку під цехом.
— Тільки ви недовго, бо скоро виймати хліб, — попередила.
Я витер хустинкою спітніле чоло й шию. А на Сташко — ні росинки.
— Ви давно тут працюєте?
— Ще до війни. Вважайте, без окупації років двадцять.
— І весь час пекарем?
— До війни — в тістомісах, опісля, до сорок восьмого року, розвозила конячиною хліб, щоб наглядати за дітьми.
— І багато у вас дітей?
— Троє, росли сиротами. Везу хліб — і заскочу додому. Ет, — махнула рукою, — що згадувати. Повиростали, живі-здорові, онуків бавлю.
— А чоловік?
— Загинув на тій проклятущій… — міцно стулила губи.
Поглядаючи на неї, дужу, костисту, з великими натрудженими руками, я подумав, що кращої натури для пам'ятника матерям, котрі виходили, поставили на ноги повоєнних напівсиріт, не знайти.
— Ви тільки по місту їздили?
— Ну да, тоді ж хліб видавали по картках.
— І в Березівку возили? — зненацька підкинув запитання.
— У село? А це чого? — здвигнула широкими плечима. — В села хліб не доставляли.
— Точно?
— Авжеж, я одна була на всеньке місто, — сказала з погордою.
— Пригадайте, Насте Данилівно, може, їздили в Березівку?
Сташко насторожено, підозріло звела на мене очі.
— Слухайте, ви з газети?
— Я з міліції. І мене цікавить саме осінь сорок четвертого року.
— Сорок четвертого… Ні, не їздила, — жінка замислено поглядала на градирню, по якій статечно походжали голуби. — У мене там навіть родичів нема. І ніколи не була в Березівці. — Сташко перевела на мене здивований погляд сірих очей.
Я їй чомусь повірив, хоча з огляду на її статуру і зовнішність цілком могла зійти за спільницю злочинця або навіть сама його вчинити.
Отже, хлібозавод залишив ні з чим. Версія Великошича луснула. Поспішив до нього розповісти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без дозволу на розслідування», після закриття браузера.