Читати книгу - "Високий Мисливець"

себе биків. По жмуту чаплиного пір'я на капелюсі вожді, упізнав Високого Мисливця, поряд з яким їхав Байджокігі. А з іншого боку, від гір, повільно наближалася валка навантажених возів. Це, мабуть, люди з Шуваради їхали запрошувати їх на свято урожаю, везучи дари своїх нив. У серці старого руйнувавсь один забобон за другим. Він починав розуміти, що мусить примиритися із звичаями нового часу. Сьогодні вперше після стількох років він разом з усіма їстиме печені кукурудзяні качани й дині, маніоку і соковиті папайї, їстиме на очах у всіх, щоб показати, що його нарешті переконали і він скорився.

Одне тільки затьмарювало йому радість. Він шкодував, що тепер уже не такий багатий, як колись, і не може відкупити тих двох ситих биків, щоб спекти їх цілими, разом із шкурою, і влаштувати гідне частування на заручинах своєї молодшої дочки! І ще одне бажання було в нього = придбати рушниці й патрони для своїх людей, добре озброїти їх і самому повести їх на Барранко Бранко, щоб дати, може, останній славний бій у своєму житті! Але про це він не насмілювався навіть мріяти.

— І все-таки, чому із Шуваради їде стільки люду?

Неначе все село знялося й посунуло на батьківщину. Невже гра Очопани була пророча і віщувала нову славу Наліке?

Валці не видно було кінця-краю. В голову старого вождя закрався сумнів: чи справді він бачить усе це, чи це тільки сон?

Розділ тринадцятий
ВІЙСЬКОВА РАДА

Та це був не сон.

Хлопці Байджокігі уже, мабуть, відпочили, бо вирушили назустріч своєму вождеві і взяли на себе клопіт з биками. Високий Мисливець поїхав швидше і незабаром був уже коло ліжка Наувільйо. Хосе ступив йому назустріч, подаючи гаряче мате, але мисливець відмовився:

— Нехай пізніше. Спершу я подивлюся на свого хворого.

Він підійшов до ліжка вождя, опустив протимоскітні сітки і витяг із подорожньої сумки свою аптечку. Мисливець попросив Епадаунамрету дати йому гарячої води і куряче яйце. У дівчини все вже було налаштовано; вона принесла також чисто випрані пов'язки, випрасувані гарячими каменями.

Розтираючи у курячому білку кристалики «пекельного камінця»[48], щоб приготувати мазь, яка дезинфікує і випалює виразки, але не завдає болю, мисливець нашвидку розповів вождеві про все, що сталося.

Щоб вимивати смердючі виразки, потрібне було просто самозречення. Тіло вождя розпадалось, і в гарячому повітрі видавало нестерпний сморід, але мисливець був і самовідданий, і терплячий. Він обрізав загниле м'ясо, промив рани дезинфікуючим розчином, змазав їх маззю і приклав свіжі пов'язки. Дівчата старанно доглядали хворого, щодня перев'язуючи його, як наказував мисливець, проте це було все-таки не те. Присутність Караї цілюще діяла на хворого — старий одразу відчув полегшення.

— Ятада Альберто, — вождь завжди звертався до мисливця «батько», коли той лікував його, — як по-твоєму, чи зможу я їздити верхи на коні? Коли ти дозволиш мені напасти на Мальгейроса?

— Зараз про це й мови не може бути. Ти туди не доберешся. А якщо поїдеш, з півдороги тебе припровадять на кладовище в Орлиних Горах.

— Ти не знаєш, до якого суворого життя звик індіанець, яка в нього воля. Біль і втома для нього ніщо.

— Так було раніше, за старих часів. Ви жили самі на своїй землі і знали ліки проти недуг цієї землі. Тоді хвороби не мали сили над вашими тілами. Та ви перейняли деякі звички білих людей, звички, які шкідливі для вашого краю. Я знаю, що ти боронився проти них, але з часом деякі перейняв і сам. Хіба ти не зневажив лук і стріли? Не заховав списа? Хіба ти не стріляєш з карабіна? Не користуєшся протимоскітною сіткою з тонкого полотна? Не носиш одягу з привезеного здалеку краму? Подумай тільки, як відрізняється твоє теперішнє життя від життя замолоду. І яким зовсім іншим, не схожим на твоє, було життя твоїх предків. А життя твоїх дітей буде теж іншим. Тим часом разом із звичками білих людей прийшли і їхні хвороби. Проти них не вміють боротися ані ваші чарівники, ані старі жінки, які знають безліч цілющих рослин. Та й самі білі люди неспроможні протидіяти деяким недугам.

— А мою недугу можуть здолати білі люди?

— Я узнав тебе надто пізно, Наувільйо. Ти довго не довіряв мені. Якби ми зустрілися, коли недуга тільки починала уражати твоє тіло, я хоч і не вилікував би її, але дістав би ліки, які могли б послабити її. Тепер я вже не здолаю хвороби, і лікую тебе тільки, щоб зменшити твої страждання.

— Я зневажаю біль. Я ніколи не скаржився. Ти не чув мого стогону, навіть коли відрізав шматки м'яса. Скільки ж мені лишилося жити?

— Якщо постійно промиватимеш рани, можеш прожити ще кілька років. А якщо занедбаєш їх, хвороба отруїть твою кров і не мине й тижня, як вона здолає тебе. У воєнному поході не буде коли морочитися з виразками.

Тому я й хочу, щоб ти зачекав, доки загояться хоч найбільші. Тим часом ти краще харчуватимешся і наберешся сили.

— Моєму народові потрібна моя готова, а не сила.

— Але тобі потрібна сила, щоб утриматись у сідлі.

Вождь змінив неприємну тему розмови.

— Воли, яких ти пригнав, — твої чи Байджокігі?

— Вони твої. Хіба ти не звернув уваги на їхні тавра? На одному — твоє тавро, а на другому — твоєї онучки Обілеки.

— Де ж ви їх знайшли?!

— По дорозі сюди. Я об'їжджав високу траву, щоб не здибатися з пораненими списоносцями з Ріу Гранді. Ми домовилися з Байджокігі зустрітись біля болота. І саме там я наткнувся на стадо ситих волів. Мальгейрос наказав загнати їх у буйні трави поблизу річки, щоб вони вигулялись там. Я помітив серед них чимало худоби з тавром твого племені. Мальгейрос був такий упевнений