Читати книгу - "З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський"

Одне з таких «писань» націоналістів з Галичини добре відоме багатьом історикам, що досліджували історію Другої світової війни. Думаю, що воно добре відоме і Оресту Субтельному. 12 січня 1942 р. було подано «послання його превосходительству фюреру й рейхсканцлеру Німецького рейху Адольфу Гітлеру». В ньому, зокрема, недвозначно зазначалось: «Українська нація пов'язувала великі надії з розвитком обстановки в Східній Європі, що привела в середині минулого року до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Провідні кола українського народу були впевнені в тому, що зіткнення між націонал-соціалістичною Німеччиною і більшовицькою Москвою неминуче, і що тільки Німецький рейх під керівництвом Вашого Превосходительства був спроможний завдати більшовизму смертельного удару. Поразка Росії повинна була дати можливість Україні приєднатися до політичної системи Европи… Ми запевняємо Вас, Ваше Превосходительство, що провідні кола на Україні готові до тіснішого співробітництва з Німеччиною з тим, щоб вести боротьбу з спільним ворогом спільними зусиллями німецького і українського народів і встановити справді повний порядок на Україні і в усій Східній Європі».

Це «послання» підписали: граф А. Шептицький, митрополит, президент Української національної ради у Львові, М. Величківський, президент Української національної ради у Києві, А. Лівицький, заступник С. Петлюри — головного отамана УНР у Варшаві, Омелянович-Павленко, голова Генеральної ради комбатантів у Празі, А. Мельник, вождь українських націоналістів у Берлині». 203 Воно визначає всю суть тих політичних ігрищ, які вели націоналісти.

Однак незабаром обставини блискавично змінилися. Гітлерівський вермахт отримав воєнну поразку під Сталінградом. Вже через чотири дні після неї, 6 лютого 1943 року, з благословення того ж митрополита А. Шептицького провідник ПУНу А. Мельник знову пише «послання» начальнику штабу верховного командування вермахту, генерал-фельдмаршалу В. Кейтелю:

Це «послання» А. Мельника, провідника ОУН-м, досить відоме багатьом дослідникам історії Другої світової війни і навіть широкому громадському загалу. Як бачимо, численні свідчення про те, що націоналістичні провідники досить часто вимагали (вірніше, просили) у нацистів створення «вагомої» української військової формації в складі гітлерівського вермахту, мають незаперечну і серйозну підставу.

Однак, чи був губернатор дистрикту «Галіцієн», группенфюрер (генерал-лейтенант) військ СС Отто Вехтер ініціатором створення есесівської дивізії «Галичина»? На це питання Вехтер відповів сам:

На початку березня 1943 року губернатор Вехтер у «Маніфесті до зброєздатної молоді Галичини» висловив, зокрема, таке: «Раз у раз галицьке українське населення (читай: галицькі войовничі націоналісти — В.М.) висловлювало бажання із зброєю в руках брати участь у збройній розправі німецької держави. Фюрер, визнаючи наставления Галичини, вволив цьому бажанню включити себе до боротьби і дозволив на формування «СС-стрілецької дивізії Галичина». 204 (Виділено мною — В.М.).

Окупаційна газета «Львівські вісті» (1943, № 93), інформуючи про «урочисту дефіляду» з приводу освяти декрету губернатора про створення цієї дивізії, подала уривки з промови губернатора дистрикту Вехтера, в якій той, зокрема, зазначив:

Тут, як бачимо, все ясніше ясного, бо крапку над «і» поставив сам Вехтер.

Дивізію захотіли створити в складі гітлерівського вермахту самі націоналісти в Галичині, перш ніж виникли ініціатори.

Аналізуючи літературу, присвячену 14-й стрілецькій дивізії СС «Галичина», треба зазначити, що серед багатьох авторів найпомітніше місце займає книга спогадів німецького автора В.-Д. Гайке «Українська дивізія «Галичина». Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках» (Торонто — Париж — Мюнхен, 1970).

Гайке Вольф-Дітріх (1913 р. н.) — майор вермахту, уродженець Прусії. Народився і виріс в офіцерській сім'ї. В січні 1944 р. був відряджений в 14-ту гренадерську дивізію СС «Галичина», яка тоді перебувала в Нойгаммері, де завершувала своє формування. Спочатку був призначений начальником оперативного відділу її штабу в званні капітана, а затим начальником штабу в чині майора. Книгу спогадів про дивізію СС «Галличина», в якій служив до кінця війни, Гайке розпочав писати відразу ж після війни, перебуваючи в англійському таборі для німецьких військовополонених, і називав її спочатку «Sie wollen Freiheit» («Вони хотіли волі»). Зрозуміло, що інтерпретація питання, закладена в заголовку книги, дуже сподобалася українським творцям дивізії, які опинилися на Заході, перш за все В. Кубійовичу, і вони доклали чимало зусиль, щоб допомогти Гайке написати і видати цю книгу. Перша назва не відображала суті цієї дивізії і вояків в ній, тому була замінена.

Служба в дивізії від початку 1944 року і до кінця війни (досі Гайке вчився у військовій академії в Берліні) була надзвичайно пам'ятною частиною життя автору, тому він писав про своє фронтове життя з неабиякою теплотою. Та й неодноразово Гайке запевняє читача в тому, що був щирим патріотом дивізії. Однак щирість у багатьох місцях книги переходить у фарс, або абсолютно відсутня, коли йдеться про виконання важливих бойових завдань. Тут, вірогідно, добряче попрацювали його наставники і «консультанти» типу творця дивізії В. Кубійовича.

Винити ж тут автора втакій нещирості можна лише частково. Бо ж дивізія, одним із керівників якої був майор В. — Д. Гайке, була есесівською і виконувала в основному поліцейські (каральні) функції та акції, що, звичайно, не подобалось і не подобається демократичній громадськості повоєнної Німеччини і всієї Європи. Незважаючи на все це, чимало сторінок книги проливають яскраве світло на реальну і на непідретушовану історію дивізії СС «Галичина».

В «Передмові» до книги В. Кубійович, колишній голова УЦК, один із діяльних і керівних творців дивізії, «щиро» підкреслив, що для німецьких старшин (офіцерів) дивізії, як і для начальника її штабу майора Гайке, ця військова формація «була звичайною німецькою дивізією, сформованою з українців». Це — суща правда. Але до неї треба, безперечно, додати, що для тих же німецьких офіцерів вона була і звичайною есесівською дивізією (Waffen-SS).

На початку книги Гайке зазначає, що через дивізію пройшло близько 32 000 вояків. Тут немає нічого дивного, бо після катастрофи під Бродами на Львівщині в липні 1944 р., коли дивізія втратила майже весь свій особовий склад, вона ще двічі переформовувалась і постійно поповнювалась резервними та новими вояками.

Хоч Гайке прибув в дивізію лише на початку 1944 року, проте розділ перший він розпочинає з невеликої ретроспекції, подаючи коротко причини народження цього формування: «На початку 1943 року, після невдач німецьких армій на Східному фронті, німці,