Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

Становище й справді було загрозливе, але «Наутілус», ніби якимись чарами, прослизав поміж грізними рифами. Він не йшов курсом «Астролябії» та «Зеле», котрий був фатальним для Дюмона-Дюрвіля, а взяв північніше і, обминувши острів Мюррей, знову повернув на південний захід до Кумберлендського проходу. Я гадав — ми ввійдемо в цей прохід, та судно несподівано взяло на північний захід, маневруючи між численними незнаними островами й острівцями, до острова Таунда й каналу Небезпечного.

Я дивувався: невже капітан Немо такий необачний, що поведе «Наутілуса» каналом, де колись захрясли обидва Дюрвілеві корвети? Аж ні — раптом ми вдруге змінили курс і попростували на захід до острова Гвебороар.

Була третя година пополудні. Приплив майже сягнув найвищого рівня. «Наутілус» плив милі за дві од Гвебороару. Його мальовничі береги, порослі безлистими пальмами, й досі стоять у мене перед очима.

Зненацька «Наутілус» трусонуло і я впав. Це був підводний риф. Судно, накренившись на бакборт, завмерло на місці.

Підвівшись, я побачив на палубі капітана Немо та його помічника. Вони оглядали судно, перемовляючись короткими фразами своєї незрозумілої говірки.

Що ж сталося? За дві милі від «Наутілуса», за штирбортом, виднів острів Гвебороар, що простягався з півночі на захід, ніби велетенська рука. На південному сході вже бовваніли оголені відпливом вершини коралових рифів. Ми сіли на мілину в такому місці, де припливи не бувають високі, і ця обставина дуже згубна для «Наутілуса». Правда, корпус його так міцно зварений, що судно не зазнало жодного пошкодження. Та хай нема ні пробоїни, ані течі — «Наутілусові» загрожувала небезпека назавжди лишитися прикутим до підводних рифів, а це був би край підводному кораблеві капітана Немо.

Так міркував я, коли, за своїм звичаєм незворушний і спокійний, підійшов капітан Немо.

— Нещасливий випадок? — запитав я.

— Ні, просто непередбачена пригода, — відповів він.

— Пригода, — додав я, — котра, можливо, змусить вас повернутися на землю!

Капітан Немо дивно на мене глянув і заперечливо хитнув головою. Це означало — ніщо й ніколи не змусить його ступити ногою на суходіл. Потім він мовив:

— Передовсім, пане Аронаксе, «Наутілус» далекий від загибелі. Він ще носитиме вас чарівними нетрями океану. Наша мандрівка тільки-но почалася, і мені зовсім не хочеться так швидко позбавляти себе вашого товариства.

— Проте, капітане, — відповів я так, ніби не зрозумів його іронії,— «Наутілус» сів на мілину під час припливу. А зважте — припливи в Тихому океані невисокі; тож коли ви не звільните судна від баласту — я не уявляю, як ми зійдемо з мілини.

— Припливи в Тихому океані невисокі, ваша правда, пане професоре, — відповів капітан Немо, — але в Торресовій протоці різниця між рівнями припливу й відпливу — півтора метра. Сьогодні четверте січня, а за п'ять днів місяць буде вповні. І я зчудуюся до краю, коли цей ласкавий супутник землі не підійме води настільки, скільки треба, і не зробить мені послуги, що її міг би я прийняти тільки від нього.

Отак сказавши, капітан Немо зі своїм помічником спустився в судно. А «Наутілус» стояв нерухомо, начебто коралові поліпи вже вмурували його в свій незламний цемент.

— Ну, пане професоре? — сказав Нед Ленд, підступаючи до мене по відході капітана.

— Ну, друже Неде, спокійно почекаймо дев'ятого січня, коли має настати приплив. Тоді місяць ласкаво покладе нас на хвилі.

— Отак і покладе?

— Так і покладе!

— Себто капітан не кине якорів і не пустить у діло машин і ланцюгів?

— Досить самого припливу, — просто відповів Консель.

Канадець зиркнув на Конселя й знизав плечима. В ньому озвався моряк.

— Пане професоре, — знову почав він, — коли я вже кажу, можете бути певні: ця залізна брила ніколи не плаватиме ні на воді, ані під водою. Тепер вона годиться хіба що на брухт. І я вважаю — зараз саме час позбутися компанії капітана Немо.

— Друже Неде, а я іншої думки про «Наутілуса». За чотири дні ми взнаємо силу тихоокеанських припливів. Зрештою, ваша порада втікати була б доречна десь біля берегів Англії чи Провансу, а не тут, на Новозеландському архіпелазі. Інша річ, коли б «Наутілус» зостався на мілині; проте й тоді я вважав би таку спробу за вельми ризиковану.

— А чи не можна хоч би ступити на ту землю? — спитав Нед Ленд. — Це острів. На острові ростуть дерева. Під тими деревами бігають земні тварини — живі котлети, ростбіфи. Я б охоче їх скуштував.

— Отут Нед Ленд має рацію, — сказав Консель, — і я пристаю на його думку. Чи не попросив би пан професор свого друга капітана Немо, щоб він висадив нас на землю, бо ми, чого доброго, так і ходити по ній розучимось.

— Попросити можу, — відповів я, — але він одмовить.

— Хай би пан професор усе ж таки попросив, — мовив Консель, — хоч побачимо, чого варта капітанова ласка.

На мій великий подив, капітан Немо вдовольнив моє прохання. Він був такий зичливий і приязний, що навіть не зажадав од мене обіцянки повернутися на судно. А втім, утікати через Нову Гвінею — річ вельми небезпечна, і я не радив би канадцеві пробувати щастя. Ліпше залишитися бранцем «Наутілуса», аніж попасти до рук диким папуасам.

Я не допитувався, чи поїде з нами капітан Немо. Я навіть мав за певне — ніхто з команди не супроводитиме нас. А тому правити човном доведеться самому Недові Ленду. Зрештою, до берега не більше двох миль, і канадець легко проведе човна через рифові хребти, такі фатальні для великих суден.

Назавтра, 5 січня, човна відгвинчено, витягнено з гнізда й спущено на воду, що стояла врівні з палубою. Двоє матросів легко з тим упоралися. Весла лежали у човні; нам залишалося сісти — і вперед!

О восьмій годині,