Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

самітнього, ти­хо­го жит­тя, що її вда­ча ли­не ту­ди, де ба­га­то лю­дей, ба­га­то місько­го гу­ку, гар­ми­де­ру, де му­зи­ки виг­ра­ва­ють, а па­ничі роєм в'ються ко­ло па­ня­нок. Цілих чо­ти­ри дні Зо­ся не да­ва­ла йо­му спо­кою, не да­ва­ла йо­му присісти й од­по­чи­ти, обліта­ла з ним по всіх усю­дах, тя­га­ла йо­го по ву­ли­цях, ма­га­зи­нах, церк­вах, ви­во­ди­ла по всіх київських го­рах, де тільки во­ру­шив­ся гу­ля­ючий гурт лю­дей.

Царський київський сад сто­яв у вес­няній красі, пиш­но роз­ки­да­ний по ви­со­ких го­рах над Дніпром. Во­да в Дніпрі після повіддя вже спа­ла, і між ру­ка­ва­ми й са­мовілка­ми-тєчіями вис­ту­па­ли зе­лені, плис­ко­ваті острівці, вкриті ви­со­кою тра­вою, квітка­ми та ло­за­ми. Не мож­на бу­ло одірва­ти очей од чу­до­во­го виг­ля­ду, що роз­ки­нувсь вни­зу за Дніпром на кільки де­сятків верс­тов лу­га­ми, лу­ка­ми, сос­но­ви­ми бо­ра­ми, обо­ло­ня­ми і світли­ми пок­ру­че­ни­ми са­мовілка­ми. Між тем­ни­ми пу­ща­ми бу­ло вид­ко блис­кучі хрес­ти і баньки сільських цер­ков в про­зо­ро­му опарі з во­ди по течіях. По шо­се, що опе­ре­за­ло поділля київських гір і ви­ло­ся по­над са­мим бе­ре­гом, да­ле­ко до чу­до­во­го мос­ту, сну­ва­ли­ся лю­ди і во­зи. Вранці і вве­чері в са­ду гра­ли му­зи­ки. Доріжки кишіли уб­ра­ни­ми ве­се­ли­ми гур­та­ми. Кра­са Зосі бу­ла зра­зу приміче­на. Ко­ло неї тов­пи­лись та сно­ви­га­ли навк­ру­ги мо­лоді па­ничі; на неї пря­му­ва­ли біноклі. Зо­ся по­чу­ва­ла се­бе щас­ли­вою, веш­та­лась по але­ях, розг­ля­да­ючи і не ми­на­ючи очи­ма жад­но­го гар­но­го ви­датнішо­го дамсько­го убо­ру. Вве­чері пус­ка­ли фей­ер­вер­ки на одній до­лині в са­ду; співа­ли мос­ковські ци­га­ни, гриміли му­зи­ки. Зо­ся за­гу­лю­ва­лась сли­винь до світу. Втом­ле­ний, лед­ве во­ло­ча­чи но­ги, вів Яким свою жінку в гос­ти­ни­цю і роз­ду­му­вав про її лег­ку, ве­се­лу вда­чу, лип­ку та чіпку до роз­ри­вок, до гульні, до ве­се­ло­го гур­ту лю­дей… А на дру­гий день во­на вже са­ма побігла по ма­га­зи­нах, розг­ля­да­ючи і лю­дей, і вся­кий крам жіно­чий. Яким з підби­ти­ми но­га­ми ждав - не діждав­ся своєї жінки.

- Якимцю, сер­це! По­будьмо в Києві ще хоч деньок! Чо­го нам ха­па­тись до­до­му!

- Не мож­на, Зо­сю! Гро­шей не­має. Нам лед­ве ста­не до­до­му вер­ну­тись. Ко­ням нічо­го їсти.

- Щоб тих ко­ней дідько заб­рав! - аж за­ла­яла Зо­ся.

Вернулись до­до­му. Зо­ся пе­рес­та­ла жу­ри­тись. Од ран­ку до ве­чо­ра во­на роз­ка­зу­ва­ла сест­рам і при­ятелькам про Київ. Як най­кра­щий письмен­ник пе­ром, во­на об­мальову­ва­ла сло­вом і лю­дей, і мо­ди, і вся­кий крам, і те­атр, і гу­лян­ки… І тим жи­ла, і тим го­ду­ва­ла свою дум­ку, тіши­ла свою уяву. Сли­ве кож­но­го дня вий­ма­ла з скрині на­куп­лені ма­терії, стрічки, че­ре­вич­ки, примірю­ва­ла, ту­ли­ла до ли­ця, по­ка­зу­ва­ла всім гос­тям…

А тим­ча­сом Яким, вер­нув­шись до­до­му, не вста­вав з ліжка цілий день, не хо­див на служ­бу…

- Чого ти ле­жиш? - пи­та­ла жінка. - Чо­го ти ва­ляєшся?

- Одпочиваю, - хіба ж не ба­чиш! В ме­не но­ги після Києва, як од­ру­бані.

Од то­го ча­су Яким по­чу­тив у собі ве­ли­ку пот­ре­бу «одпо­чи­ва­ти». Надія швид­ко діста­ти чин на­ве­ла на йо­го дум­ку не ду­же вже га­ря­че бра­тись за діло, ро­би­ти по­волі, частіше од­по­чи­ва­ти. Яким, про­ти ук­раїнсько­го зви­чаю, навіть по­чав по обіді спа­ти.

- Нащо ти псуєш постіль кож­но­го дня? - го­моніла Зо­ся. - Ди­вись, як за­ма­зав моє чер­во­не ук­ри­ва­ло своїми чо­бо­ти­ща­ми! Вста­вай! Годі тобі ка­ча­тись.

Зося зга­ня­ла йо­го з ліжка; він при­мо­щу­вавсь на ле­жанці, Зо­ся стя­га­ла йо­го й звідтіль; Яким тікав у батько­ву кімна­ту або до пе­карні, до клуні, на сіно.

- Якимцю! вста­вай, сер­це, гості прий­шли. Іди-бо, йди, та по­го­во­ри з ни­ми хоч тро­хи! - бу­ди­ла йо­го й там жінка.

- Які гості у вра­жо­го си­на! - го­монів Яким сер­ди­то. - Ска­жи їм, не­хай во­ни йдуть ік бісу. Ото на­ха­ба! Ото при­че­па!

Не дає спо­кою та й годі!

- О, пхе! Хто те­бе вив­чив так по­га­но ла­ятись?

І Зо­ся тя­га­ла йо­го за ру­ки, шар­па­ла, сми­ка­ла за оде­жу, по­ки та­ки не роз­бур­ку­ва­ла і при­во­ди­ла до гос­тей.

Швидко Зо­ся за­бу­ла про Київ, пе­рес­та­ла навіть зга­ду­ва­ти й го­во­ри­ти про йо­го.

Пишно на­ря­див­ся Леміщин сад! Ви­со­ко підня­ла­ся од землі зе­ле­на тра­ва. Кущі цвіту­чих рож, півоній, лелій, півників заквітча­ли гряд­ки по­над доріжка­ми. Со­ло­вей­ки між вер­ба­ми не да­ва­ли Зосі вночі спа­ти, ля­ща­ли, аж са­док роз­ля­гав­ся. А Зо­ся знов за­жу­ри­лась й зас­мут­ку­ва­ла.

- Якимцю, сер­це! Ме­не знов нудьга бе­ре! - про­мов­ля­ла во­на, си­дя­чи ко­ло вікна та пог­ля­да­ючи в са­док.

Яким ле­жав на ліжку.

- Вже знов! так швид­ко! - обізвав­ся він з пос­телі. - Києва ста­ло тобі тро­хи не дов­ше, як на тиж­день!

- Що то зна­читься раз по­бу­ва­ти! От як­би ми жи­ли в Києві! то інша річ…

- Ти пішла б у са­док по­гу­ля­ла. Ди­вись, як над­ворі пре­чу­до­во.

- Я в твоєму сад­ку всю тра­ву ви­то­ло­чи­ла, гу­ля­ючи! Хо­жу я по са­ду, - та не на­хо­жу­ся! Ну­до­та мені!

- То пос­лу­хай со­ло­вей­ків!

- Я б тим со­ло­вей­кам го­ло­ви поск­ру­чу­ва­ла! Кри­чать, ля­щать, ве­ре­щать, аж ву­ха бо­лять.

- Оце, ли­хо мені з то­бою та й годі! Це твої ве­ре­ди? ко­вер­зу­ван­ня?

- Другі лю­ди гу­ля­ють, їздять у гай, а ми кряч­кою си­ди­мо до­ма. Поїдьмо й ми в гай на гу­лян­ку! Те­пе­реч­ки в гаю та­ка бла­го­дать! Теп­ло, ти­хо, над­ворі го­ди­на. Вста­вай лиш, чо­ловіче! Піди по місту та поск­ли­кай мені всю мо­лодіж, всіх па­ня­нок, всіх па­ничів! Та не клич тих ста­рих, тих цо­ко­тух. З їх не­ма жад­ної ве­се­лості. Потім підеш най­меш му­зи­ки. Завт­ра по обіді виїде­мо в ліс та по­гу­ляємо. Вста­вай-бо, вста­вай! Завт­ра ж неділя: не підеш в кан­це­лярію.

- Як же я тобі поск­ли­каю мо­лодіж з усього міста? Хіба вилізу се­ред ба­за­ру на віз, підійму шап­ку на па­лиці, як дід вик­ли­кальник, та й бу­ду скли­ка­ти!

- І ви­га­дує бог зна що! Підеш пе­редніше за все до сес­тер, а потім до моїх при­ятельок, а там до своїх то­ва­ришів, хто мо­лод­ший, бо я тан­цю­ва­ти хо­чу! Вста­вай-бо, вста­вай! Годі тобі ва­ля­тись.

Зося тяг­ла йо­го за обидві ру­ки, потім за ву­хо. Яким опи­навсь ліни­во, як сон­ний кіт.

- Ой не вста­ну, бо ліну­юсь! А ти ще хо­чеш, щоб я оббігав усе місто! Ти мені пла­ти й пе­реп­ла­ти, то я тобі не піду!

- Піди-бо, Яким­цю! Я те­бе про­шу! - при­ма­зу­ва­лась Зо­ся.

- В ме­не но­ги не ко­нячі й не чор­тячі.

- Піди, сер­це! Я те­бе поцілую. А підеш?

- Поцілуй, то вже піду.

Зося цмок­ну­ла йо­го і тим підня­ла з пос­телі і вип­ро­ва­ди­ла по місту скли­ка­ти мо­лодіж на гу­лян­ку.

Стара свек­ру­ха, як пев­ний зас­туп­ник за Зо­сю пе­ред Лемішкою, обіця­лась вип­ро­ха­ти на завт­ра ко­ней. Лю­ци­на й Ру­зя зак­ли­ка­ли му­зи­ки і оповісти­ли зби­ра­тись на дру­гий день по обіді на Хо­да­ко­ву до­ли­ну.

На дру­гий день пиш­но зійшло сон­це, ніби прис­лу­жи­ло­ся Зосі. Зем­ля сто­яла на дивній вес­няній красі, як дівчи­на в прик­ра­сах на первій порі. Обіди в повіто­вих