Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

***

Сонце світило настільки нахабно, що у мене майже прокинулася совість. Прокинулася, примруживши око, подивилася за вікно, повернулася на бік і знову розкотисто захропіла. Добре їй, совісті. А ось мені якось не дуже.

Бо думки в голові кружляють метушливі та трохи панічні. За ідеєю нічого страшного, я просто переїжджаю в нову квартиру. Я б в неї все одно переїхала, треба ж мені десь жити! На роботу чай не близький світ кататися кожен день з півдня країни в столицю.

Але всередині була напруга. Руслан Віталійович Скрипка. Сусід та через непорозуміння начальник. Два в одному - жахлива суміш. Насмішка долі, підколка світобудови. Інакше не назвеш. Ось чому мені не міг дістатися окремо нормальний чоловік, окремо квартира та окремо Маріанна?

«...і губозакаточная машинка теж окремо», - в’їдливо підказав внутрішній голос.

Я скривилася, розуміючи, що він має рацію. Так… руки за голову, і тепр з задоволенням потягнутися. Почула, як клацнули кістки. М'язи трошки занили. Треба буде Сашці на день народження подарувати гарний матрац. А то мати трьох дітей не може спати на такому ось. Правда, ця хитрюга і не спить, вона люб'язно сюди укладає гостей.

Я зітхнула. Печаль-біда, на душі кішки шкребуть.

Віталік немов відчув, що десь в голові господині є думки про нього. Тому тут же з гучним «Мурк!» скочив до мене на ліжко, виліз на груди і влаштувався з усіма зручностями. Заторохтів, як маленький трактор, та ткнувся мені лобом в руку.

- Нахаба, - миролюбно сказала я. - Ось скажи, чому ви, чоловіки, такі нахабні? Ведете себе як хочете, багато їсте, лапу на те, що вважаєте своїм, накладаєте?

На підтвердження моїх слів Віталік витягнув цю саму смугасту лапу, поклав мені на руку і делікатно випустив кігтики. Почувши моє шипіння, майже розкаявся і переклав лапу трохи нижче.

- Все одно ти свиня.

Віталік в цілому та загальному зі мною був згоден. Інше питання, що він і свинею себе чудово відчуває.

Вдалося ще трохи полежати і побайдикувати, але потім щастя зникло, бо прокинулися діти. І доросла. Біляві янголята Чубач - трошки жайворонки, і це «трошки» рятує нерви їх матері, даючи можливість самій стати раніше, привести себе до ладу, приготувати сніданок та розробити план виховання.

Снідали ми всі разом за одним великим столом. Сашка була трохи похмурою. Але хто його знає, може, просто не виспалася?

Віталік нахабно терся об ноги всіх присутніх, професійно випрошував самі ласі шматочки та був задоволений до неподобства. У підсумку ледве виповз з кухні, перевалюючись на лапках, ніби відмінна бочечка.

- Мама, ми поїдемо до бабусі? - запитала Оля. - Сьогодні ж субота.

Я запитально подивилася на Сашка.

- Мати Кості, - прошепотіла вона самими губами.

Ага, все зрозуміло. Діткам гарантований день ліплення з пластиліну, малювання фарбами і... ще щось в цьому роді. Матінка Костянтина чудово виглядає, стежить за сучасними віяннями і дуже любить сидіти з дітьми за виробами. Діти бабусю теж люблять, тому у них повне взаєморозуміння.

- Я поїду з тобою, - повідомила Сашка, ставлячи тарілки в посудомийну машину. - Після того, як приїде Євгенія Павлівна.

- Бабуся Женя, - раптово гордо сказала Еля.

- Вона сама, зайчику.

Через годину на двір і правда заїхала червона «Кіа». Прогресивна бабуля говорила, що ніколи не буде сидіти в будинку і чекати, коли на неї впадуть всі радощі світу, в тому числі онуки.

Тому вона бігала по утрам, відвідувала спортзал та водила машину. Щось не пригадую, щоб хоч раз Сашка сама їй відвезла дітей. Все Євгенія Павлівна сама.

Розцілувавши нащадків, Сашка разом зі свекрухою номер три посадили чад до машини. Простеживши за від'їздом червоноїю «Кіа», я задумливо сказала:

- Прекрасна жінка. І як тільки ти не знайшла спільної з її сином?

- Річ у тім, Віталіно, - з лякаючою серйозністю почала Сашка, - в створенні дитини зазвичай беруть участь двоє. І навіть якщо у вас прекрасна мати, то гени завжди може зіпсувати тато.

- Яке відкриття.

- На жаль. А Костя взяв від батьків п'ятдесят на п'ятдесят. Я ревнивих чоловіків не переварюю, ти ж знаєш.

- Просто дрібніше їх ріж, - філософськи зауважила я.

- Дуже смішно, - скривилася вона. - Ось я подивлюся, як ти свого Руслана будеш різати, парити та смажити.

- Смажити не можна, - засумувала я, - він начальник, треба дотримуватися субординації.

- Коли це субординація заважала кулінарії? - щиро здивувалася Сашка.

Продовжуючи жартівливо перекидатися фразами, ми повернулися в квартиру, підхопили мої важкі сумки, засунули Віталіка в переноску без належної поваги та викликали таксі.

Дітмар обіцяв зустріти нас. Цей дивний нотаріус, який навіть в своєму кабінеті приймав нас у рукавичках.

І вже коли ми під'їжджали до мого нового місця проживання, я зрозуміла, що страшно нервую. А помітивши знайомий чорний «Мерседес», занервувала ще більше.