Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Герострати, Емма Іванівна Андіївська 📚 - Українською

Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

410
0
30.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Герострати" автора Емма Іванівна Андіївська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 159
Перейти на сторінку:
й такі лапаті, як бичачі легені, дерева. Внизу рухалася ріка, могутня і розлога, відсунувши порізану подекуди нетривкими кольоровими смугами долину, що відкривалася за нею, на самий обрій. На обрії випиналося сонце, пробуючи підняти з собою і все видноколо, що пнялося за ним, як тісто, а в тих місцях, де йому вдавалося відірватися, ляскало, наче відривали порожню пляшку від губ. Сонце не поспішало сходити, витягаючи себе з-за обрію міліметр за міліметром, і все навколо стояло густочервоне, мокре і сліпуче. Особливо сліпучими здавалися хмари метеликів, що підіймалися з густої трави просто перед моїм обличчям. У них сконцентрувалося все світло і вся вологість, і весь краєвид, пронизаний ними, здригався і аж чвакав. Вони підносилися не тільки з кручі, а й з ріки, з долини, з кожного листка, з роси, з кожної закутини. Я спробував ворухнутися, щоб трохи відсунутися від кручі, куди майже падав, та мені так заболіло тіло, воно здалося мені таким важким, ніби кінчалося десь за кілометр тулубом бронтозавра, в яке входила і круча, як один із складників моєї плоті, що я навіть не спромігся підвести голови, не здолав ворухнути жодним м’язом, і так з трави, яка налазила в очі, дивився на метеликів. Проти сонця вони були великі і важкі, як полив’яні блюдця (таких великих метеликів я ще не бачив), і капали від рожевої свіжости.

Я ще раз спробував відвернути голову від світла, що сліпило мене до сліз, і не міг. Я заплющував очі, однак світло продиралося і крізь заплющені повіки, і я знову розплющив їх. Я спробував уявити, де в мене руки, щоб якось нав’язати з ними зв’язок і затулити очі, проте без жодного успіху. В мене ніби відчавили усі почуття, і я був з’єднаний із зовнішнім світом лише через зір, як через пуповину.

Мене раптом налякала думка, що, бува, я зовсім без тіла і від мене лишилася сама голова, і що саме тому я не годен ворухнутися. Та перевірити це виходило поза мої спроможності, і я вирішив не думати про це. Світло виїдало мені очі. Рятуючись, я кліпав повіками, від чого вони з кожним рухом подвоювалися, аж лунки очей боліли від їхнього тягару, і мені ніяк не пощастило ні відвернути голову, ні навіть опустити ЇЇ нижче в траву, щоб не дивитися на обрій, який запливав від грубочервоних до ніжнорожевих, немовлячих барв, відколюючись шматками від суцільної маси й уповільненим темпом опадаючи в ріку. Нові хмари важких метеликів, як випари, здіймалися з землі перед моїм обличчям, часом навіть торкаючи йото й обсипаючи ховзьким космічним пилом, як прохолодним тальком. Підіймаючися вище, вони ставали прозорими від світла, як обрубки найлону, або й зовсім розсотувалися в повітрі, хоч і не надовго, а потім знову втілювалися то важкими чорними дисками, то прозорими плівочками, невпинно падаючи й підіймаючися проти сонця.

Я знову зробив зусилля, щоб ворухнутися, і знову відчув нестерпний біль в усьому тілі, але зрушитися так і не вдалося. Мене ніби прилютували кажною клітиною до землі, і земля ходила в моїх венах. Я лежав непорушний і крізь клуби метеликів, сліпнучи, дивився на обрій. На рівні мого правого ока нахилилася до мене стеблина, лоскочучи мені щоку, і я не мав сили навіть заховати обличчя. Стеблиною повзла гусениця, яка й нагнула стеблину до мене. Волосинки на її темному переливному тілі жаріли веселками й вибухали, ніби З них творився новий космос. Стеблина з гусінню нахилилася Так близько, що гусінь затуляла собою половину ляндшафту, і мені важко було встановити, чи вона повзе по стеблу, чи по обрію і аж звідтіля торкає мене волосинками свого променіючого циклопічного тіла. Якби мені бодай трохи ворухнутися! Але це виявилося недосяжним. Біля мене здіймалися й падали метелики, черкаючи мені обличчя; їх безперервними хвилями виносило з землі, і крізь них я дивився на ріку, на рівнину, на обрій, що тремтів, ніби там мало ще щось останнє відкритися. І я знав, зараз, ще мить, і те останнє справді відкриється. Воно вже наближалося, і йому залишалося тільки втілитися. «Нехай відкриється, говорив я, завмираючи, нехай відкриється, я готовий. Я готовий!..».

Минуло кілька тижнів, перш ніж я спромігся піти на розшуки адреси, врученої мені Домом, бо після першого вечора моїх розшуків, коли я погодився запити знайомство з товариством, з яким запізнався перед будинком, де мешкав Дом, я захворів. Можливо тому, деякі події, від послідовного перебігу і точности яких пізніше залежали мої розшуки, мені ніяк не щастило відтворити в пам’яті, хоч я всім єством знав, що вони відбулися. Я їх носив на шкірі, я їх майже намацально чув під рукою, і разом з тим ніяк не пригадував, що зі мною діялося, коли ми дійшли до місця призначення, хоч якось, ніби розумом поза розумом, знаю, що там сталося щось дуже важливе, навіть якщо я і не пам’ятав, що саме.

На цьому місці в мою пам’ять ніби влучила блискавка, випаливши ті події, так що згодом я навіть не спромігся пізнати того місця, де я ходив з товариством Ціми і Козютка-Млодютка, хоч я переконаний, що там бував. Так само мені лишилося незбагненним, як я потрапив на кручу. Навіть прикрого факту, де подівся мій одяг і взуття, я ніяк не міг видобути з пам’яті, хоч як напружував мозок. На мені, крім штанів, закачаних до колін, нічого не лишилося, і «і сорочки, ні піджака, ні черевиків, які я навіть не пригадую, щоб скидав, попри наполегливі пошуки, не знаходилося. На щастя, мені вдалося, не надибавши поліцая, дотягтися якось до помешкання одного мого дивакуватого давнього знайомого, який відвідував мене раз на п’ять років, і то заходив лише до крамниці, а не додому (хоч я його для годиться запрошував), щоб запитати, чи я не помічаю якихось змін у природі.

Тобто, я пригадав, що він мені може допомогти, лише опинившись якимось чином біля його будинку, бо мені тоді одразу спало на думку, що він не тільки не обертався в колах, де мене знали, а навіть якби йому раптом десь довелося розповісти, в якому вигляді я до нього з’явився (хоча він, здасться, тільки тоді помітив, що я босоніж, коли я йому показав на свої ноги), то йому і так ніхто не повірив би, знаючи його дивакуватість, а цього мені якраз і треба було. Однак навіть йому, застерігаючи себе від будь-яких несподіванок, я не зважився сказати правди. Я запевнив його, що мене

1 ... 43 44 45 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герострати, Емма Іванівна Андіївська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"