Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

– Це вона, – повторив Менчиць. – Дівчина під вуаллю.

Тарас Адамович хотів перепитати в Менчиця якусь банальність, щось на кшталт: «Ви впевнені?», однак з виразу обличчя зрозумів – він упевнений. Без слів кивнув.

З-за рогу вигулькнув Щербак із келихом у руці. Він не надто ввічливо протиснувся між двома панами, що поспішали до виходу, й повідомив:

– Рекомендую скуштувати рожеве, червоне – занадто насичене. Тим паче рожеве – з Провансу, привезене ще до війни. Хтозна, чи буде ще можливість смакувати його, – сказав майже печально і додав:

– Бачив Міру, однак Менчиць…

– Поруч з вами.

– Справді? – запитав Щербак. – Ви бачили? – він картинно махнув келихом у бік дівчат, які впали в око Тарасу Адамовичу хвилину тому. – Бася теж тут.

– Бачив. Це вона.

– Тобто?

– Пан Менчиць її упізнав. Підтвердив ваші свідчення. Барбара – наша дама під вуаллю.

Щербак одним ковтком перехилив келих рожевого й поставив його на підвіконня.

Кришталеві грані заломили світло й показали, як у дзеркалі, тендітні уламки мансарди Олександри Екстер.

XVIII. Вбивця двох зайців

З підпалювачами Тарасу Адамовичу доводилось мати справу в далекому 1902 році. Георгій Михайлович Рудий – начальник розшукової частини міста – наполіг на створенні картотеки злочинців, у якій підпалювачів іменували «фуферами». Того року київські фуфери вийшли на новий рівень, перетворивши свою діяльність на справжнісінький пожежний промисел.

Місто палало – мало не щодня пожежники гасили вогонь у різних частинах Києва, однак нерідко не встигали приборкати його всюди. Займання були дивними. Працюючи на посаді помічника начальника розшукової частини міста, Тарас Адамович вивчав матеріал і нарешті збагнув, що є певна закономірність.

– Теж помітив? – запитував Рудий.

– Так. Пожежі – не випадкові.

– А отже, якщо складемо докупи всю інформацію, то зрозуміємо логіку подій…

– І зможемо припинити це, – погодився Тарас Адамович.

Підпали мали своєрідну формулу, хоч вони й не відразу виявили її складові – забагато невідомих. Рудий посірів обличчям, сновигав містом цілодобово, опитував свідків пожеж, однак вони мусили визнати, що постійно запізнюються. Тож…

– Підпалювачів кілька. Радше – організована група. Інакше вони не змогли б діяти так злагоджено.

Системна робота злочинців відчувалась у тому, що пожежна бригада приїздила на місце займання тоді, коли врятувати будівлю було неможливо. Зазвичай будинок, схоплений великим вогнем, був за кілька кварталів від основної пожежі, отож доводилось обирати. Високе полум’я привертало більше уваги – пізніше вони з’ясували, що підпалювачі обирали одну з будівель для відводу очей, обливали її гасом і влаштовували карнавал вогню. Було ще кілька деталей, що зацікавили слідчих:

– Всі підпалені будинки здавалися в оренду або були виставлені на продаж, – підсумовував Тарас Адамович. – У багатьох з них напередодні пожежі проводились ремонтні роботи.

– Однак це лише наші підозри.

– Є й факти: власників будинків у день пожежі найчастіше не було в місті.

– Найчастіше – однак не завжди? – запитував Рудий.

– І є деталь, яку ми не можемо оминути увагою, – наголошував Тарас Адамович. – Усі підпалені будинки були застраховані на великі суми.

Підпалювачі й справді обирали особливі будинки – потім вони зрозуміють, що їх купували, або й будували з єдиною метою – підпалити. Щоб підвищити ціну страховки, купівельну ціну будинку штучно завищували в купчих документах.

Фуферів була ціла зграя – близько двадцяти осіб. Вони поділили територію між собою: Київсько-Васильківська група підпалювала будинки у старому місті, а Кременчуцько-Броварська діяла на Подільській і Плосківській ділянках. Найбільше непокоїло Георгія Івановича те, що фуфери мали спеціалізації. Серед них були свої піротехніки, візники, двірники, сторожі. Тим часом поліціянти працювали за територіальним принципом, і Рудий мріяв про команди фахівців.

– Тоді підпалами займалися б ті, хто розуміється на цій справі, хто знає усіх фуферів і принципи їхньої роботи, Тарасе Адамовичу, – казав він своєму помічникові. – А кишеньковими злодіями – інші фахівці. Злочинний Київ чудово розуміє переваги спеціалізації, тому й випереджає нас на два-три кроки, – нарікав він, розуміючи: гроші на підготовку фахівців міська влада навряд чи знайде.

Як встановили слідчі, злочинна схема виглядала так. Напередодні підпалу один зі зграї фуферів приходив у будинок, видаючи себе за майбутнього мешканця. Оглядав його, вивчав розташування кімнат. Іноді господар будинку міг влаштувати невеликий ремонт в одній з кімнат – тоді підпалювачі приходили до обраної будівлі як робітники.

Підпал зазвичай здійснювали, обливаючи дерев’яні частини бензином та прив’язавши до них мішки з легкозаймистими сумішами – порохом, селітрою, сіркою. Щоби встигнути відбігти на безпечну відстань, фуфери встромляли в мішки гніт, кінець якого підпалювали. Гніт горів повільно, поки полум’я діставалось селітри, підпалювачі встигали залишити місце злочину. Коли пожежна команда приїжджала до застрахованого будинку, їм лишалось тільки констатувати, що врятувати його неможливо.

Того року поліція розкрила 32 підпали. Майже всіх учасників зграї заарештували, виявили і їхній зв’язок з працівниками страхових компаній. Містяни зітхнули з полегкістю.

А тепер…

Тепер він сидів навпроти підпалювачки готелю «Прага» і розумів, що вона зовсім не схожа на фуферів, яких вони арештовували одинадцять років тому. Зграя об’єднувала чоловіків переважно ремісничих професій. Перед ним сиділа витончена білявка. Балерина. Виглядала спокійною, але здивованою. Ніби сам факт її арешту був дивним для неї. Такий вираз здивування з легким відтінком поваги в очах арештованого він бачив кілька разів.

Вони заарештували її вчора, біля будинку Олександри Екстер. Узяли відбитки пальців. Яків Менчиць виглядав відсторонено-холодним, хоч вона й усміхнулась йому.

– Отже, ви знайшли мене, – опустила вона очі.

Менчиць мовчав.

Вони порівняли її відбитки з тими, що знайшли на коробці від цигарок та склянці води з ресторану. Підтвердилося, що вони належать одній людині. Сумнівів не лишалось. Принаймні в тому, що саме вона зімітувала підпал. Однак…

– Ми й досі не знаємо, навіщо вона це зробила, – сказав Менчиць Тарасові Адамовичу.

– Спробуємо дізнатись.

– Гадаєте, вона нам розкаже? – запитав молодий слідчий.

– Залежить від того, як запитуватимемо.

Білявка дивилася прямо перед собою, зрідка зазирала в очі слідчому, блукала поглядом по полицях кабінету. Менчиць сидів біля вікна, Тарас Адамович зайняв крісло в кутку кімнати. Навпроти затриманої розмістився титулярний радник Репойто-Дуб’яго. Начальник розшукової частини Київської міської поліції виявив бажання самостійно розпочати допит підпалювачки «Праги». Секретар за