Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

– Барбара Злотик – ваше справжнє ім’я? – запитав Репойто-Дуб’яго.

– Звичайно, – усміхалась дівчина.

– Де ви були у п’ятницю 11 жовтня о шостій годині вечора?

– Точно не пам’ятаю, – відповіла білявка, – можливо, в театрі…

– Ви розумієте, що несете відповідальність за неправдиві свідчення?

– Звичайно.

– Рівно о сьомій вечора вас бачили в ресторані готелю «Прага».

Вона знизала плечима й усміхнулась:

– Якщо справді бачили…. Але я ж сказала – не пам’ятаю…

– Ми маємо докази того, що ви проникли в готель «Прага» під виглядом санітарного інспектора, перевдягнувшись у чоловічий костюм.

– Який скандальний вчинок! – звела вона брови на лоб, і додала, – навіть для мене. Але якщо ви справді можете це довести…

Тарас Адамович повільно підвівся, підійшов до столу, за яким сидів Репойто-Дуб’яго, опустився на стілець. Уважно подивився на Барбару. Врешті, те, що вони арештували її – просто щасливий збіг. Адже, якби він не упізнав в ресторані Досковського, то не звернув би уваги на жінку, що вечеряла з ним. А якщо не послав би Менчиця до Щербака, то навряд чи художник упізнав би балерину, портрет якої малював зі слів слідчого. Просто щасливі збіги. Невже він став слідчим, що розкриває справи тільки завдяки збігами? Колись вони дискутували на цю тему з Репойто-Дуб’яго. Колишній начальник антропометричного кабінету казав:

– Тарасе Адамовичу, ти просто не розумієш, як непросто виявити справді якісний відбиток пальця. Потрібен статичний, а не динамічний, чіткий, а не змазаний. Кожна така знахідка – уже щасливий випадок. Доля пропонує нам їх постійно, однак помічають їх тільки деякі слідчі. Можливо, так влаштований світ – з самих лише щасливих випадків, – він почухав скроню й зробив висновок, – якщо злочинець розумніший і вправніший за слідчого, щастить йому – приклад з Досковським це демонструє, якщо інтелект і старанність слідчого переважують розум злочинця, доля пропонує щасливі випадки поліціянту.

– Занадто оптимістична теорія, – усміхнувся тоді на ці слова Тарас Адамович.

Репойто-Дуб’яго залишив їх у кімнаті утрьох – навіть секретарю наказав вийти. Менчиць сів за друкарську машинку й насупився. Тарас Адамович дивився на Барбару Злотик і розумів, що готовий повірити в теорію про щасливі збіги начальника розшукової частини. Віра в те, що тобі пощастить – азарт, а він ніколи не вважав себе азартним гравцем. Невже помилявся?

– Барбаро, я розповім вам про вечір у «Празі», який ви не пам’ятаєте, – звернувся Тарас Адамович до заарештованої. – Якщо це допоможе вам щось пригадати, то зможете прокоментувати мою історію.

– Спробуйте, – кивнула дівчина.

Тарас Адамович задумливо подивився повз неї й розпочав:

– Ви прибули до готелю «Прага» о шостій вечора. Під виглядом санітарного інспектора, скориставшись підробленими документами, проникли на кухню. Відволікли увагу помічника кухаря, що супроводжував вас, пригостивши його цигарками. Отримали кілька хвилин, аби лишити на кухні суміш для утворення диму – щось на основі нафталіну й деревного вугілля. Ви зраділи, коли виявили в ресторані службовий підіймач – це спрощувало непомітне пересування готелем.

Білявка незворушно слухала його. Менчиць ковзнув поглядом по її обличчю. Як їй вдається зберігати спокій? Чи вона розуміла, що її викрили, щойно почула про арешт?

– Ви піднялись на п’ятий поверх – зі свідчення офіціанта ми знаємо, що підіймач зупинився за два поверхи до ресторанного. Офіціанту довелось натискати кнопку, аби повернути ліфт у ресторан, однак він був уже порожнім. Ви перевдягнулися в жіноче вбрання, сховали обличчя під вуаллю. Костюм санітарного інспектора ми знайшли в комірчині, з коробки цигарок змогли зняти ваші відбитки пальців.

Дівчина не змінила виразу обличчя, однак Менчиць відчув її напруження. Чи то йому тільки здалося? Тарас Адамович вів далі:

– Приблизно о сьомій вечора ви зайшли в ресторан і сіли за столик до Міхала Досковського, якого ми знаємо як віртуозного підроблювача документів. Гадаю, саме він зробив для вас посвідчення санітарного інспектора.

Легка тінь промайнула на обличчі білявки. Тарас Адамович подивився просто їй в очі:

– Так, – підтвердив він її неозвучений здогад. – Я звернув на вас увагу тоді, коли побачив за одним столом з Досковським.

– Моя помилка, – повільно промовила вона, – але невже він такий відомий у місті?

– Ви, напевно, шукали того, хто не працював у Києві останні кілька років. Однак я перетнувся з Міхалом Досковським п’ять років тому й програв. Програші складно забути.

– Отже, мені просто не пощастило, – зітхнула вона й кинула погляд в бік Менчиця. – Ви підіслали його простежити за мною?

– Я попросив пана Менчиця супроводжувати вас, – кивнув Тарас Адамович.

– Що було далі? – запитала вона.

– Ви зняли вуаль, а пан Менчиць побачив ваше обличчя. Проте, вас це не стривожило, бо не вважали його небезпечним. Певно, своє обличчя ви не хотіли показувати Міхалу Досковському – і в мене є здогад, чому саме.

– Чому? – раптом запитав Менчиць і почервонів.

– Барбара Злотик запросила Досковського на вечерю не від свого імені. І не мала наміру демонструвати обличчя, аби не надавати зайву інформацію про тих, на кого працює. Припускаю, той вечір у «Празі» був перевіркою для підроблювача документів. Його наймали на роботу й перевіряли колишні навички. Барбара змогла не викликати підозри у вишколеного штату працівників «Праги» документами санітарного інспектора, отже Досковський пройшов перевірку.

Він звернувся до дівчини:

– Ви піднялися в ресторан, аби сказати йому про це. Якби ви не змогли дістатися сьомого поверху, це означало б, що перевірку він не пройшов. Але я не розумів, навіщо було так усе ускладнювати. Ви залишили вуаль Менчицю, не спустились з усіма гостями, зрештою, влаштували пожежу. Все це виглядало зайвим, якщо ви просто хотіли перевірити якість підробки.

Дівчина мовчала. Тарас Адамович зробив павзу й зазначив:

– А отже, ви мали намір скористатися підробленими документами задля власної вигоди. Убити, так би мовити, двох зайців. Після того, як пролунала сирена, гості кинулись до ліфтів, хтось біг сходами. У метушні ви легко могли сховатися й залізти в кабінку ресторанного підіймача. Однак ви не передбачили, що хтось стежитиме за вами. І все-таки ви обвели пана Менчиця навколо пальця й