Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

— Доброго дня, тітонько, — привіталася дівчина. Мовою Півночі це звучало: «Ґод даґ».

— Це дівчинка, яка мала одружитися з новим принцом, — гучно мовила перша стара, немов намагаючись докричатися до другої. Та засміялася. Її сміх звучав, немов скрипіння старих воріт.

— Тоді не дивно, чому вона виглядала такою зайнятою, коли пролітала сюдою кілька днів тому, — сказала друга стара. — Інша дівчинка, інший чоловік, нові шури-мури.

— Саме так, — голосно погодилася дівчина. — А чи знаєте, як мені туди дістатися?

— О, святі мощі! Ні, дитинко. Найдовша відстань, яку я змогла подолати з туги за своїм солодким фінським принцом, котрого викрали у мене з-під носа, була, власне, до цього місця. У нього такі прекрасні темні очі, — зітхнула вона.

— Його більше немає, — сказала перша стара. — Дай мені вовну.

— Ну, добре, добре, — відповіла друга з роздратуванням. Вона передала вовну своїй подрузі і подала дівчині гребінці для вичісування вовни. — Вже занадто пізно, щоб кудись іти. От-от стемніє. Ніч-мати дасть пораду. Коли настане ранок, спробуємо тобі зарадити.

— Гаразд, — погодилася дівчина.

Вона знову сіла на пеньок і почала чесати вовну, Роло влігся поруч із нею. Старі жінки принесли ще дві пари гребінців, і гуртом вони швидко впоралися із кошиком вовни. На дворі уже геть стемніло.

— Чудово, — сказала перша стара, коли вони закінчили. — Час вечеряти! — вона штовхнула Роло своїм кістлявим пальцем. — У нас достатньо їжі лише для чотирьох. Тож йди й злови собі якогось кролика.

— Чотири?

Дівчина та Роло здивовано переглянулися.

— Ти ще не зустріла Найстаршої, — сказала друга стара. — Золотце, занеси-но кошик із вовною до хатини, і я тебе з нею познайомлю.

Дівчині стало моторошно. Перед нею була маленька темна хатка без вікон. А якщо це пастка? Невже хтось може бути старішим, ніж ці дві старі карги? Хіба якийсь троль чи інше чудовисько…

— Кролики можуть трохи зачекати, — невимушеним голосом сказав Роло, уважно роздивляючись першу стару. — Дозвольте мені спершу привітатися з Найстаршою.

— Так, Роло, це буде дуже мило з твого боку, — сказала дівчина, відчуваючи полегшення.

Старі жінки, немов здогадуючись про її страх, присвиснули і першими увійшли до хатини, залишаючи старі дерев’яні двері відчиненими. Дівчина, тримаючи кошик з вовною перед собою, немов то був щит, з Роло, що йшов біля неї, поволі пішла слідом за старими. У хаті була лише одна кімната, та й та погано освітлена і задимлена, бо посередині палало багаття. Єдиними меблями у ній були велике дерев’яне ліжко, вкрите оленячими шкурами, стіл і три стільці. На одному зі стільців сиділа третя стара. Вона уже майже не нагадувала жінку. Вбрана була у те, що колись могло називатися сорочкою. Однак це не було вбрання, яке дівчина звикла бачити: сорочка була довга, пряма, без лінії талії та латана-перелатана. Волосся у цієї старої було більше, ніж у двох інших разом взятих, навіть більше, ніж у самої дівчини. Її грубі коси, кольору старої слонової кістки, були такими ж товстими, як зап’ястя у дівчини, і спадали аж до землі. У волосся були вплетені матові золоті стрічки. Її обличчя було настільки блідим і зморшкуватим, що розгледіти його вираз, коли вона підняла голову і подивилася на дівчину, було неможливо. У своїх пазурах вона тримала старезне веретено. Давно відточеним рухом стара кинула його на земляну підлогу, добре втоптану за роки їхнього життя у хатині. Веретено закрутилося, і немов за помахом чарівної палички з’явилася тонка біла нитка.

— Хто це? — її голос нагадував шум вітру у сухих галузках.

Від усіх трьох бабусь віяло теплом і добротою. Відчуваючи це, дівчина поставила кошик з вовною на стіл.

— Я та, котра зараз могла би бути з принцом, який жив у палаці із льоду… — пояснила вона. — Я шукаю палац, що знаходиться на сході від сонця і на заході місяця. Може, знаєте, як туди дістатися?

— Мій Ейрік був принцом, — сказала стара жінка і продовжила прясти. — Це було так давно, що я вже навіть не пам’ятаю. Я лежала поруч із ним кожної ночі, але не мала змоги його побачити — ледь не вмерла з цікавості.

— Так, тітонько, зі мною теж таке трапилося, — сказала дівчина.

— Як і з нами всіма, — зауважила друга стара.

— Тітонько? — найстарша схилила на бік голову і понюхала повітря. Вперше за весь час дівчина помітила, що стара сліпа. — Так, гадаю, я тепер стала тітонькою. Колись я була принцесою, і в мого батька були кораблі по всьому світу. Мої брати билися із скрейлінгами[8] на заході, з драконами на сході, з тролями на півночі, і з темними людьми на півдні. Однак вони ніколи не дісталися до замку на сході від сонця і на заході від місяця. Я також не дійшла, бо не була достатньо сильною, щоб піти далі, ніж ця хатина.

— Мені шкода… Ваша Величносте, — затинаючись, сказала дівчина.

— «Тітонько», дитино. Бо тепер — це все, що від мене залишилося: стара сліпа жінка, яка пряде свою долю крізь роки, — вона похитала головою і одна з її грубих кіс із легеньким дзвінким відгомоном вдарилася об ніжку крісла. — Минулого разу, коли у нашій хатині гостювала молода дівчина, вона також кликала мене тітонькою, — стара зітхнула. — Чи не могла б ти допомогти мені прясти цю тонку білу пряжу, доки інші приготують вечерю? А вранці ми спробуємо тобі допомогти.

Дівчина відіслала Роло зловити собі вечерю, а сама залишалося прясти разом з Найстаршою.

Розділ 24

— Ніхто з нас трьох не пішов далі цього клаптика землі, — сказала дівчині перша стара наступного ранку.

Усі три бабусі стояли на галявині перед хатиною. Найстарша опиралася на дерев’яний костур із вирізьбленими на ньому квітчастими візерунками.