Читати книгу - "Мандрівний замок Хаула"

Пес вигнув і без того вигнуту спину і з натугою звівся на довгі задні лапи. На зріст він зробився майже як Софі. Він напружено витягнув уперед передні лапи і спробував випростатися ще сильніше. Та коли Софі вже майже відкрила рот, щоби покликати Хаула, пес зробив неймовірне зусилля — і виструнчився, випрямившись на повний зріст. На якусь мить він перетворився на чоловіка у пом’ятому коричневому костюмі. Чоловік мав рудувате волосся і бліде нещасне обличчя.

— З Апер-Фолдинга! — видихнув людина-пес. — Люблю Летті… Летті послала… Летті плаче, страждає… Послала до вас… Сказала залишитися… — ще не договоривши, він зігнувся і зіщулився, а тоді зовсім по-собачому завив від розпачу і жалю. — Чарівникові не казати… — проскавучав він, а тоді відразу ж знову покрився хвилястою рудою собачою вовною.

Одначе цього разу він став іншим собакою. Тепер це був рудий сетер. Отож рудий сетер заметляв хвостом і зворушливо-благально подивився на Софі своїми серйозними і сумними очима.

— Ой, лишенько, — сказала Софі, зачиняючи за ним двері. — Здається, друже, ти втрапив у халепу. Це ж ти був тим колі, чи не так? Тепер я розумію, про що нам говорила пані Ферфакс. Ця Відьма просто напрошується, щоб її провчити! Але навіщо Летті послала тебе сюди? Раз ти не хочеш, щоби я говорила про тебе Хаулові…

Почувши це ім’я, пес тихо загарчав. При цьому він далі метляв хвостом і благально дивився на Софі.

— Добре, я йому не скажу, — пообіцяла Софі. Пес явно підбадьорився. Він підбіг ближче до вогнища, з осторогою зиркаючи на Кальцифера, і згорнувся коло самісіньких ґрат у сухоребрий рудий клубок.

— І що ти на це скажеш, Кальцифере? — запитала Софі.

— Це зачарована людина, — сповістив Кальцифер очевидну річ.

— Знаю, а от чи можеш ти зняти закляття? — Софі подумала, що Летті, як і всі інші, напевно, вже чула, що в Хаула в замку працює відьма.

«Треба якомога скоріше перетворити пса назад на людину і відіслати його до Апер-Фолдинга, поки Хаул не піднявся з ліжка і не побачив його», — вирішила Софі.

— Ні. Тому що я мусив би робити це разом з Хаулом, — заявив Кальцифер.

— Що ж, тоді я спробую все зробити сама, — сказала Софі.

«Бідна Летті! Страждає через Хаула, а єдиний інший її шанувальник майже весь час змушений перебувати у подобі пса!»

Софі поклала руку на круглу, вкриту гладкою шерстю, голову пса.

— Стань назад людиною, якою ти був, — сказала вона. Софі довелося повторювати ці слова доволі довго, але пес від тих примовлянь заснув іще міцніше. Він захропів і привалився до ніг Софі.

Тим часом зверху долинули романтично-страдницькі стогони, ахи і охи. Та Софі розмовляла із собакою і не звернула на них аніякісінької уваги. За ахами і охами прозвучала довга і показна рулада кашлю, а пізніше на зміну кашлю прийшли ще більш романтично-страдницькі стогони. Софі знову не звернула на це уваги. Тоді замість кашлю почулося ну просто-таки несамовите чхання, від якого задрижали і вікно, і всі двері. Пропустити повз вуха щось подібне, мабуть, дуже нелегко, одначе Софі і це вдалося. «Ту-ту-пру-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!» — висякався чарівник. Це прозвучало наче фагот у тунелі. Знову почувся кашель, дещо урізноманітнений стогонами і зітханням. Чхання чергувалося зі стогонами і кашлянням, і дуже скоро уся ця симфонія досягла крещендо, тому що Хаул примудрявся одночасно кашляти, стогнати, сякатися, чхати, до всього ще й тихенько підвиваючи. Двері здригалися, балки під стелею тремтіли, а одне із Кальциферових полін викотилося з вогнища.

— Добре, добре, я розумію твій натяк! — пробурчала Софі, жбурляючи поліно назад у вогонь. — Далі буде зелений слиз. Кальцифере, нікуди не відпускай, будь ласка, цього собаку. — І вона попленталася нагору сходами, голосно буркочучи:

— Ці ще мені чарівники! Можна подумати, що до нього ніхто не застуджувався! Ну що, що сталося? — запитала вона, увійшовши у відчинені двері спальні Хаула і ступивши кілька кроків по заяложеному килимі.

— Я вмираю від смертельної нудьги, — жалібно заявив Хаул. — А може, просто вмираю.

Він розлігся на брудних сірих подушках, неймовірно злиденних на вигляд, накрившись чимось, що могло би бути клаптиковою ковдрою, якби не те, що всі її шматочки були одного кольору — кольору пилюки. У складках запони над Хауловим ліжком мирно снували свою павутину його любі павучки.

Софі поклала руку йому на чоло.

— Ну що ж, температура у вас все-таки є, — визнала вона.

— Я марю, — сповістив Хаул. — Перед очима у мене плавають чорні цятки.

— Це павуки, — зітхнула Софі. — Чому б вам не вилікуватися за допомогою чарів?

— Тому що від застуди ніщо не допомагає, — скорботно відповів Хаул. — У мене все в голові йде обертом — хоч, може, це в мене голова йде обертом навколо усього, що є в моїй голові. Я все думаю про умови цього Відьминого закляття. От уже не сподівався, що вона так спритно мене підловить. Кепсько, коли ти отак даєш себе підловити, хоча дотепер усім, що сталося насправді, я завдячував лише самому собі. Але зараз я з нетерпінням чекаю, коли станеться все інше.

Софі згадалися загадкові вірші.

— Що інше? — уточнила вона. — Де всі минулі роки?

— Ну, це я знаю, — відгукнувся Хаул. — І мої власні, і чиї завгодно минулі роки нікуди не зникають. Вони там, де завжди були. Якби я хотів, я міг би зіграти навіть злу фею на власних хрестинах. Можливо, саме так я і зробив і, можливо, від цього всі мої клопоти. Ні, тепер я чекаю всього лише трьох речей: русалок, мандрагори та вітру в полі, що мчить добру волю. Та ще, мабуть, сивини — тільки я не стану знімати із себе закляття, аби подивитися, чи ще не почав сивіти. Залишилося тільки три тижні до того, як усе це мало би збутися, і як тільки воно збудеться, Відьма мене схопить. От тільки у переддень Середини літа збирається регбійний клуб, і вже куди-куди, а туди я таки потраплю. А все решта вже давно сталося.

— Ви маєте на увазі падаючу зірку і те, що на світі немає чесних і правдивих жінок? — запитала Софі. — Мене це нітрохи не дивує — при вашій поведінці. Пані Пентстеммон говорила мені, що вас затягує на шлях зла. І вона не помилялася, чи не так?

— Я обов’язково мушу піти на її похорон, навіть якби це стало для мене фатальним, — сумно сказав Хаул. — Пані Пентстеммон завжди була про мене надто доброї думки. Я засліплював її своєю чарівністю.

З його очей потекли сльози, одначе Софі не знала, чи він плаче від горя, чи від нежитю. А ще вона помітила, що він знову почав вислизати.

— Я вже вам казала про