Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

— Тепер ви змусите його забратися? — гукнув Товстун Чарлі, викрикуючи слова у все темніше молочне небо. Птахи у небі ковзнули і зсунулися. Кожен птах лиш трішки поворухнувся, і вони продовжили літати, але Товстун Чарлі раптом задивився на лице у небі, лице, витворене з кружляння птахів. Воно було дуже великим.

Воно проказало його ім'я криками, карканням та вигуками тисяч, тисяч, тисяч птахів, і губи розміром із башти склали в небі слова.

Тоді лице розчинилося безумством і хаосом, бо птахи, які його утворювали, шугнули з блідого неба, шугнули просто до Чарлі. Він затулив обличчя руками, намагаючись захиститися.

Біль у щоці був раптовим і дошкульним. На мить Товстуну Чарлі здалося, що його черкнув один із птахів, розідравши щоку дзьобом чи пазурами. А тоді він зрозумів, де перебуває.

— Не бийте мене більше! — озвався він. — Все гаразд. Не треба мене бити.

Пінгвіни на столі догорали. Плечі й голівки випарувались, і тепер вогники танцювали в безформних бульках, які раніше були пінгвінячими животами, а пінгвінячі ноги стояли в озерцях розплавленого воску. На нього витріщалися трійко старих жінок.

Пані Нолес вилила Чарлі просто в лице повну склянку води.

— Цього теж не треба було робити. Я ж притомний, хіба ні?

До кімнати зайшла пані Данвідді, з переможним виглядом тримаючи маленьку коричневу пляшечку.

— Нюхальні солі,— оголосила вона. — Знала, що вони десь валяються. Купила в... йой... шістдесят сьомім чи восьмім. Не знаю, чи не зіпсувались.— Вона глянула на Чарлі, а тоді набурмосилася:— Він опритомнів! Хто його розбурхав?

— Він не дихав!— сказала пані Бастамонте.— Довелось дати йому ляпаса.

— А я вилила на нього води,— додала пані Нолес.— Допомогло йому остаточно отямитись.

— Та не треба мені нюхальної солі,— відбивався Товстун Чарлі.— Я вже й так мокрий і мені боляче!

Але пані Данвідді його не слухала. Вона відкрутила ковпачок пляшечки і з усім спритом, на який здатні були її старечі руки, тицьнула пляшечку йому під носа. Чарлі вдихнув і відсунувся, але встиг занюхати запах аміаку. В нього виступили сльози. Відчуття були такі, ніби йому вгатили у ніс. Обличчям стікала вода.

— Отако,— задоволено констатувала пані Данвідді.— Теперка тобі ліпше?

— Котра година?

— Майже п'ята ранку,— пані Гіґґлер сьорбнула кави з гігантського горнята. — Ми за тебе переживали. Розкажи, що сі стало.

Товстун Чарлі спробував пригадати. Це не схоже було на сон, що випарувався; радше на щось, що трапилося в останні кілька годин із кимсь іншим, кимсь, хто не був ним, а йому треба було зв'язатися з цією людиною в якийсь незнаний раніше телепатичний спосіб. У голові все перемішалося. Різнокольорова казковість місця, де він побував, танула, знову перетворюючись на сепію реальності.

— Там були печери. Я попросив допомогти мені. Було багато тварин. І тварини були людьми... Ніхто не хотів мені допомагати. Всі боялись тата. Тільки одна жінка погодилась.

— Жінка?— перепитала пані Бастамонте.

— Ну, деякі з них були жінками, інші — чоловіками. Ця була жінкою.

— Ти знаєш, ким вона була? Гієною? Крокодилом? Мишею?

— Я б, може, й запам'ятав, якби мене не почали лупити по щоках, поливати водою і сувати всяке мені до носа, — знизав плечима Чарлі. — Це трохи затуманює пам'ять.

— Пам'ятаєш, що я ті' казала?— спитала пані Данвідді. — Нікому ніц не давати. Тіко' мінятися?

— Так, — сказав він, відчувши подобу гордості за себе.— Там була мавпа, яка просила дати їй всяке, але я відмовив. Послухайте, мені треба випити.

Пані Бастамонте передала йому склянку за столу:

— Ми так і подумали, що ти захочеш випити. Тому пропустили херес через сито. Там може бути пару заблудлих приправ, але то нічо'.

Він тримав долоні в кулаках на колінах. Розтис правицю, щоб узяти в старенької склянку. А тоді завмер і витріщився.

— Що?— спитала пані Данвідді.— Що там у тебе таке?

У долоні Чарлі тримав чорне, прим'яте і вологе від поту перо. Тоді він згадав. Згадав усе, що з ним трапилось.

— Це була Жінка-птаха,— мовив він.

Коли Чарлі втискався в сидіння універсала пані Гіґґлер, починав сіріти світанок.

— Сонний?— спитала стара.

— Не дуже. Почуваюся дивно.

— Куди тебе завезти? До моєї хати? Чи татової? У мотель?

— Не знаю.

Пані Гіґґлер перемкнула передачу і виїхала на дорогу.

— Куди ми їдемо?

Вона промовчала, тільки сьорбнула кави зі свого мегагорнятка. Тоді сказала:

— Може, шо ми нині зробили на ліпше. А може, й нє. Часом сімейні справи ліпше вирішувати в сім'ях. Ти і твій брат. Ви дуже схожі. Думаю, ви тому весь час чубитеся.

— Це якийсь карибський жаргон, в якому «схожі» означає «не мають геть нічого спільного»?

— Тримай свої британські штучки при собі. Я своє знаю. Ти і він, ви одного поля ягоди. Колись татунцьо твій казав мені: Калліанно, мої дітлахи — вони дурні, як... Ну, то таке, неважливо, шо він там мені казав, справа в тім, що він говорив про вас обох. — Стару навідала раптова думка:— Слухай, а в тім місці, де були старі боги, ти там свого татунця не стрічав?

— Не думаю. Я б запам'ятав.

Вона кивнула й далі вела мовчки.

Пані Гіґґлер припаркувалась, і вони вийшли з машини.

Флоридський світанок був прохолодним. Сад Спочинку скидався на кінодекорацію: по землі стелився туман, який робив усе довкола трохи нечітким. Пані Гіґґлер відчинила ворітця, і вони пішли через цвинтар.

Могилу батька, де раніше була тільки свіжоскопана земля, тепер вкривав дерен, а в голові могили стояла металева плиточка зі вбудованою вазою. З вази стирчала самотня штучна жовта троянда.

— Господи, зглянься на душу грішника в тій труні,— з почуттям сказала пані Гіґґлер.— Амінь, амінь, амінь.

За ними спостерігали: двійко японських журавлів, яких Чарлі зауважив ще минулого разу, похитували головами, ніби парочка відвідувачів в'язниці з аристократичних родин.