Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Новина про те, що у компанії «Вілд-експрес» новий власник, з'явилася в мережі якраз до Восьмого березня. Мабуть, тільки Артур міг провернути подібне за якісь три місяці, при цьому сам ніде не фігуруючи. Якби існували посібники з рейдерства, то цей випадок точно опинився б у кожному з них.

Вєтров метався, щосили намагаючись розрулити ситуацію, але нічого вдіяти просто не міг. Кожні двері, в які він стукався, виявлялися або замкненими, або приховували ще одні, а потім ще й ще. Шкода Антона не було. Бізнес все одно не його дітище - Вєтров його віджав у законного власника раніше, а ось керувати, робити процвітаючим і захищати від посягань не зміг.

Все ж таки я продовжувала побоюватися наслідків. Апогею ці побоювання досягли, коли, приїхавши додому зі зміни, я побачила у вітальні Вєтрова і "нашого" Олександра Борисенка, який і став, власне, новим власником фірми. Розмова велася крізь зуби під непроникним поглядом Артура, що неквапливо пив каву.

Не бажаючи заважати, попрямувала нагору і одразу пішла в душ. Лише за кілька хвилин Артур заліз слідом.

- Знову без мене, так? - забрав у мене губку, видавив на неї гель для душу, збив піну і почав повільно водити по моїй спині, викликаючи хвилю мурашок.

- Варто було запросити тебе при цих милих джентльменах?

- Вибач за це, - серйозно промовив, розвернувши мене обличчям до себе, - але зустріч у будинку не просто так...

-... а для ще однієї демонстрації впевненості у власній невразливості завуальованій під ледве не дружню прихильність? І нічого страшного, - я притягла його до себе і притулилася ротом до його усміхнених губ.

А ранок почався з дзвінка "секретного" телефону. І по ньому Артур говорив у гардеробній, а не повернувшись до мене, як завжди.

- Любий, що трапилося? - тихо запитала, вдивляючись у вираз обличчя, коли все ж таки повернувся.

- Та так, відповідь прилетіла, - заліз у ліжко, обійняв мене і буденним тоном розповів подробиці. Вантаж закупівельною вартістю понад мільйон доларів був затриманий митницею для додаткової перевірки супровідних документів.

І проблема полягала не в тому, що могли справді виявити щось серйозне, адже постачання цілком легальне. "Білосніжний імпорт - прикро навіть".

І не в часі, який ця перевірка все одно займе, і навіть не в сумі грошей, на яку одна з дочірніх компаній потрапляє через затримку постачання згідно договору з кінцевим споживачем. Але в тому, що цей факт взагалі мав місце бути, що в злагодженій, бездоганно працюючій системі стався збій. Останнім висновком я не поділилася з чоловіком, що дбайливо насміхався над цим "комариним укусом". Нехай краще думає, я повелася на його браваду. Бракувало ще, щоб переживав про мій моральний стан.

Сам інцидент був вичерпаний досить швидко і без втручання самого Артура чи навіть Віталія. Натяком на те, що витівка з дрібною помстою не найкраща, для Лиса стали проблеми у його "закладах". Стало відомо, що послуги там надають не завжди повнолітні дівчата – зам'яти скандал такого масштабу безболісно безглуздо навіть мріяти.

Наступні кілька місяців були схожі на гру в пінг-понг. Дуже небезпечну, адже "дрібні" капості від відкритих зіткнень відділяла дедалі тонша межа. Крім того, збитки ставали все більш значними, причому і для наших бізнес-партнерів, що не могло не викликати негативу ще й з їхнього боку.

Можна звинувачувати витівку з компанією Вєтрова, яка поклала офіційний початок переходу від нейтралітету до холодної війни. Однак вона була лише питанням часу, адже двом рівним за силою лідерам на одній території не вжитися. Асоціація з «Ілліадою» Гомера смішила Артура і лякала мене від того, яким був результат Троянської війни.

А з тим, що в мене тепер не було роботи, часу боятися стало хоч греблю гати. Артур вважав себе винним у цьому, хоч скільки я намагалася донести - причина не стільки у роті охорони навколо мене, що зводила нанівець демонстрацію, як йому начхати на намір Лиса, скільки у складності виконання "простої" роботи для "непростої" людини. Може, дозволь я Артуру "розібратися", він би в це повірив. Варіантів мені пропонувалося безліч, аж до того, щоб посадити на місце головного лікаря замість Валіка. Але я не погодилася з жодним із них. Тому що чудово розуміла боса, який не бажає наявності в клініці натовпу озброєної охорони, що мало не шмонає пацієнтів, і самої можливості появи на додаток до них менш доброзичливих хлопців, які не посоромляються прочистити шлях до дружини Барінова, використовуючи вогнепальну зброю. Валік розривався між цим і боргом Артуру, а тому мало не з радістю прийняв мою "відставку".

Щодо мене – до негативу та необхідності відстоювати себе перед колегами та пацієнтами було не звикати, а бажання допомагати людям щоразу окриляло та надавало сил протистояти обставинам, ось тільки юнацький максималізм та жадоба протесту вже давно поступилися місцем реальному погляду на речі. І якщо в іншій ситуації я б продовжувала боротися за репутацію, то зараз не бачила сенсу витрачати на це сили, ризикувати заради допомоги тим, хто не бажав її з моїх рук тільки через те, яка в мене зовнішність, стать, прізвище і скільки мені років. А тому спростила завдання щодо свого захисту - у місці, де не вештаються сторонні, його забезпечити набагато простіше без необхідності демонструвати, наскільки боїшся нападу.

Самій же приховувати, наскільки боюся за Артура, ледь виходило, і він тепер розповідав усе менше і тільки більш-менш заспокійливі факти, хоч і чудово розумів усю марність спроб приховати реальний стан речей. Як і я – свою реакцію на те, що відбувається, адже ми відчували один одного, ніби й справді стали одним цілим.

Ситуація ускладнювалася все більше. Вже починалися справжнісінькі збройні зіткнення. Поки що ніхто не загинув. Ключове слово "поки що". Артур уже втрачає контроль. Але не зі страху за себе, який йому ніби взагалі невідомий, а зі страху за мене. Відбувалося саме те, про що попереджав Соловей - загроза мені дорівнювала його поразці. І приховувати свою вразливість у Артура вже ледве виходило, а я не знала, як це змінити.