Читати книгу - "Обійми пристрасті, Альона Гейруш"

Розділ 37
 

Засинала я з більш бадьорим настроєм, а коли прокинулася, зрозуміла, що знову біль нахлинула  на мене новою хвилею. І я знову цілий день безпорадно провалялась в ліжку. Тільки ввечері змусила себе піднятися та щось перекусити. Відкрила холодильник, дістала яйця та нашвидкоруч приготувала яєчню. Запила це все гарячим зеленим чаєм і направилася до ванної. Зупинившись в коридорі біля великого дзеркала, я затримала свій погляд на своєму відображенні. І м'яко кажучи, отримала маленький шок. Я так схудла, що на мені здавалося тільки одна шкіра та кістки. Волосся  заплутане і брудне, під очима великі синці, а обличчя  наче потемніло від моїх сліз. Шумно вдихаю та включивши воду, набираю ванну гарячої води, опускаю ноги та мужньо терплю воду, яка трішки загаряча для мого тіла, але через короткий час звикаю до цієї температури.  Мимоволі,  руками торкаюся свого плаского живота і прикривши очі, лечу туди, де мені то солодко, то гірко - до своїх спогадів. Руслан часто клав мені свої руки туди, де зараз знаходиться мої. Тому не зупиняючись, повільними рухами ковзала по слизькому животі, уявляючи його. Чим одразу викликала солодкий спазм , який закрутився  тугою пружиною десь, між моїх ніг. Я вигнулася та важко зітхаючи, відкрила очі. Вдарила по воді та сіла у ванній, обіймаючи свої ноги, схилила голову на коліна:
-«Чому я так сумую за ним!?».
А у відповідь тільки ця проклята тиша. Я б’юсь б’юсь, але все марно, ніби риба об лід. Спасіння немає, я страшенно, до болю в грудях, хочу до нього. Безнадійно чекаючи, його руки, яка витягне мене з цієї темниці. Бо сама я не в змозі впоратися, а можливо мені самій подобається горіти в цьому нещадному пеклі. Я розбивала собі серце, коли уявляла, наче він от-от з'явиться, пригорнить мене до себе, заспокоє та скаже, що це тільки дурний сон. Але, нічого не могло змінитися, ні тоді, ні зараз. Тому, підвівшись, я покинула ванну, яка вже давно охолола. Витерши своє волосся, я пообіцяла собі, що почну жити хоча б заради себе.
На наступний день, лише відкривши очі,  різко встала не давши собі можливості знов пролежати дома та  жаліюти себе. Взявши пульт в руки, увімкнула музичний канал та під незнайому, але дуже драйвову пісню, я почала збиратися по магазинах. Відпустивши себе, почала рухатися під музику та наспівувати зовсім незнайомі раніше мені слова. Збоку, це напевно виглядало дуже смішно, але крім мене в квартирі нікого не було, тому я могла бути собою.
Гуляючи по дорогих бутиках, я не могла не відмітити, як загорілися мої очі. Мені подобалися інтер'єри магазинів, все тут було дуже стильно та вишукано, а дорога тканина одягу одразу приворожувала до себе. Одночасно стриманість та розкіш заманювали мене у свої капкани. Я приміряла дорогі костюми й легенькі плаття, підбирала собі різні образи і кожний мені подобався, тому,  перебуваючи в ейфорії, скупляла все на світі.
Мені дуже захотілося змін. І спершу, я почала із зачіски. Кардинально не змінювалась, але трішки підстрижене та тоноване волосся, перетворилося на шикарну шевелюру, чим викликало заздрість навіть у моєї майстрині. Окрім цього, різні масажі, косметичні процедури, доглянутий манікюр зробили мене дорослішою та з вигляду впевненішою в собі.
Але, всеодно, мені постійно доводилося вести свою внутрішню боротьбу. Я багато сил прикладала для того, щоб справлятися зі своїми думками, але все було безрезультатно. Кожної ночі я тонула у своїй безвиході. Я хотіла закрити двері за Русланом, але навіть не могла підійти до них. І дозволяла журбу за ним тільки тоді, коли залишалася наодинці з собою, а вдень - я намагалася жити. Так як і всі -  ходила по своїх справах, їла та пила, але в цьому я не бачила жодного сенсу. Світ здавався порожнім та якимось сонним. Напрявляючись до свого будинку, я тільки зараз помітила ресторан під назвою «Вершина Релаксу». І я зупинилася навпроти входу. Тут я працювала два роки, тут і зустріла його. Це був ресторан Руслана. Навіть назва не змінилася. Мені різко закортіло пройти всередину. Я несміло підійшла до барної стійки та замовила середнє латте. Коли бармен повернувся  до мене, одразу плеснув в долоні та привітно промовив:
-Ніка! - з привітною усмішкою перехилився через барну стійку та легко чмокнув мене в лоба.
- Привіт, Микито! Приємно, що не забув мене, - посміхаюся у відповідь.
- Як ти? Ти зникла так швидко, а без тебе тут хаос почався! - ображено висуває мені безневинну претензію. Але змірявши мене з ніг до голови, й прищуривши свій погляд, почав вимовляти ці жахливі слова, які знову віднесли мене в мою власну в'язницю.
- Отже правда, що ти з самим генеральним зустрічаєшся, дивись, яка доглянута та гарна стала. 
Я відводжу свій погляд на ті самі двері, де я колись назавжди залишила  своє серце, прикриваю віки та з усіх сил намагаюсь не видати себе:
- Все в минулому, не варто про нього розмовляти. Ти краще розкажи, як тут справи йдуть? - веду себе спокійно, а в середині кричу від болю.
Микита дуже хороший та привабливий хлопець, але є в нього один важливий пунктик - любить він чоловіків. Я ніколи не засуджувала його, адже бачила в ньому надійного друга та хорошу людину. А те, що він робить у себе вдома, мене не стосувалося.
- Кажу ж, що після твого раптового зникнення все перевернулося з ніг на голову. Вербицького звільнили, замість нього поставили Стрільцьку Ольгу Василівну, до речі, дуже сильну та власну жінку. Спершу думав не спрацюємося, але з часом вона викликала в мене повагу, адже виявилася розумною та справедливою.  А потім і Катька зникла.
Почувши, ім'я Катерина, подавилася кавою. Піднімаю очі та запитую:
-Де вона зараз? Ти чув щось про неї? - питаю з цікавістю та одразу отримую відповідь:
-Були чутки, що вона вмить розбагатіла та працювати більше не хотіла. А недавно, в соціальних мережах бачив фото, де вона в Монако. Напевно переїхала туди жити, тому що довгий час вона і не з'являлася в мережі.
В той момент я подумала:
-«Так дивно, що ніхто з минулого до мене навіть не наближається - це стосується і моєї мами, яка не боролася за будинок. І Катерини, яка навіть і не намагається повернути собі квартиру. Це трішки насторожувало та відкривало нове питання - хто це все контролює?!».
- А зараз нам бракує рук, або ж компетентного адміністратора, який вправно буде налаштовувати роботу тому що скрізь безлад.- продовжує Микита.
-Мені потрібна якраз робота, як дивишся на те, щоб я  повернулася? - миттєво приходить ця ідея. І я захоплено продовжую розмову:
- Через неділю в мене починається сесія, як тільки я здам всі екзамени та закрию першу сесію,  влаштуюся на роботу. 
Я була впевнена, що з роботою в мене менше часу залишиться на свої роздуми.
-Це буде чудово, Ніка! Одразу розкажу цю новину нашій управляючій. Вона про тебе наслухана, адже ти так багато тут зробила. Ту програму, яку ти налаштувала в excel досі робоча. - посміхаючись, підбадьорює мене, хлопаючи по плечі.
Повертаючись додому спекотним літнім вечером, я знову намагалася себе переконати, що це тільки моє бажання думати, що Руслан, все ще живий та піклується про мене. Я уже відчувала себе божевільним детективом, який вічно копається в заплутаних справах, але розгадка так далеко, що  до неї не добратися.
Усю наступну неділю я старанно готувалася до сесії. Тому, коли почалася вичитка пар я була спокійна. Добре, що я заставила себе виходити та слухати нудні лекції. Там я і познайомилася з Лілею - веселою та говіркою дівчиною, яка притягувала до себе шаленою харизмою. З нею було весело та спокійно. А ще мені подобалося, що вона не копалася в мені та в моєму минулому. Я дивилися на неї і хотіла бути такою ж живою, життєрадісною, з купую планів на майбутнє, безтурботністю за теперішнє та за забуте минуле. 
-Ну ти тільки поглянь на нього, таке відчуття, що він з спортзалу не виходить. - шепоче мені Ліля та дивиться на молодого викладача. Переводжу свій погляд на нього, але я нажаль, окрім красивої картинки нічого не бачу, його краса для мене зовсім прісна. Але щоб не розчарувати подругу та не здаватися білою вороною (адже Вадима Павловича, напевне, кожна студентка знає), коротко відповідаю:
-Ага. - та одразу спрямовую свій погляд в книгу, де намагаюся щось прочитати. Але в думках спливає погляд Руслана. І як йому вдавалося так дивитися на мене? Так міг тільки він. Руслан ніби присвоював мене поглядом.  Отямилась від легкого поштовху в бік та шепоту на вухо:
- Ніка, він йде прямо до нас!
Піднімаю погляд і дійсно він наближається до нас. Стає неподалік та робить зауваження, при чому з таким поглядом дивиться на Лільку, що здається наче її прибити хоче.
Бачу у вас цікавіші заняття, а ніж готовуватися до іспиту?- переводить легкий погляд на мене, але потім знову жадібно оглядає Лілю.
-Просимо вибачення, надалі, ми будем тихіше за мишенят. - останні слова вимовляє ніжним голосом.
Я піднімаю свої очі на неї і ледь стримую сміх, який рветься на волю. Чекаю поки він відвернеться та повернеться за своє місця, щоб нарешті розсміятися.  Вадим Павлович точно почув наш сміх, але  без зауважень повернувся за свій стіл.
-Та ти з ним фліртувала. - уже не стримуючи щирої посмішки, обернувшись говорю до неї.
-А що, я ще та розпусниця!- роздивляючись свої нігті, відповіла Ліля.
В мене посмішку та хороший настрій вмить як рукою зняло. Тільки но почула ці слова - розпусниця моя -  так називав мене Руслан. І знову неприємно занило серце. Чи зможу знову на когось глянути, як дивилася на нього? Чи зможу знову відчути ті почуття, які переживала поряд з ним? Але пройшло ще дуже мало часу, можливо колись - втішала я себе, аж поки не почула дурню, яку  сказала Ліля:
-Ну ти чого? Він тобі теж сподобався?- і дивиться на мене з сумом в очах.
-Так, подобається - кажу лише для того, щоб подивитися на її вираз обличчя. Але триматися довго не можу, адже вона так дивиться на мене жалісно, але як тільки пробує щось сказати,  я починаю голосно сміятися, разом із дзвінком, що свідчив про закінчення пари. 
- Ти би бачила своє обличчя - намагаюся скорчити її гримасу, чим смішу сама себе ще більше .
-Та ну тебе. - намагається серйозно відповісти Ліля, але через хвилину теж починає сміятися.
Ми, як дві божевільні, ідемо додому та сміємося на всю вулицю.
-Він не в моєму смаку так що не переживай за свого майбутнього професора - кажу їй та пропоную взяти морозиво, яке навпроти нас манить своєю різноманітністю.
-Давай, - одразу погоджується подруга. І задає зустрічне питання:
-А хто у твоєму смаку, Вероніка? - повертається до мене Ліля.
-Ну, не знаю. - швидко відповідаю і не хочу вдаватися в подробиці.
-В тебе що, ніколи не було хлопця?- чомусь сьогодні вона не зупиняється.
-Був, звісно, - зробивши паузу, додаю, - Але, все вже в минулому. Я не готова, про це говорити! - відводячи погляд в бік, помічаю, що ми вже біля мого під'їзду. 
Ліля живе за два квартала від мене, тому завжди виходить так, ніби вона мене проводжає.
- Добре, я не буду наполягати. Але, щоб там у тебе не сталося, не забувай - життя продовжується. Ніколи не пізно почати все спочатку.
- Ага, і почну я з твого Вадима Павловича.
- А що, не погана кандидатура, такий з будь-якої депресії зможе витягти, - підморгуючи, каже Ліля.
І ми знову починаємо сміятися.
-Ну все, я побігла, бо до туалету не добіжу і впісяюся прям тут на вулиці,- з посмішкою говорить Ліля, уже віддаляючись від мене. Я махнула їй на прощання та попрямувала до під'їзду. Але варто було зайти до спальні та побачити цю свою рідну тепер подушку, я знову поринула у відчай. Накинувшись на неї з кулаками, що траплялося останнім часом все частіше, я кричала сама до себе:
-«Ну якого біса, ти не виходиш з моєї голови, вже майже півроку минуло, а я все ще пам'ятаю твій запах, дотики, погляд». - в той момент я злилась на себе, що можу ходити, сміятися, жити. В той час, коли його вже немає серед живих. Я так страшенно сумувала за ним, прокручуючи в голові ті моменти, коли ми були разом, жалкувала про те, що так мало його обіймала, що я не встигла подарувати йому свою любов. Я так багато не встигла йому сказати. І я не хотіла до кінця вірити, що Руслана вбили. Але правда була в тому, що це реальність, і тільки зараз я починала розуміти, що втратила Руслана назавжди. А від того, робилося ще гірше, тому що в мені згасала остання надія. 
-«Час. Мені потрібен тільки час». - втішала я себе.Ці півроку пролетіли так швидко, але водночас так повільно. Мене ламала його відсутність. Крім того, я сумувала за тим часом, коли мене без нього не ламало.
Мені потрібні були сили, а я уже і не знала звідки їх черпати.