Читати книгу - "Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України"

дві частини (види): 1) реальні збитки; 2) упущена вигода. Але в законодавстві не вдалося витримати єдність термінології, яка в ньому використовується. Так, використовується термін «прямий збиток» (частина сімнадцята ст. 9 Закону «Про страхування» [139]), який з урахуванням ч. 1 ст. 988 ЦК є тотожнім поняттю реальних збитків. Це поняття прямих збитків є базовим, що повинне застосовуватись і в інших галузях права, якщо тільки спеціальними галузевими нормативно-правовими актами воно не визначається інакше. Зокрема, так треба розуміти зміст поняття прямих збитків, що вживається в підпункті «а» п. 4.2.10 ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154], п. 4.2.3 ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86].

Уже після прийняття нового Цивільного кодексу в Законі «Про телекомунікації» [166] (ч. З ст. 40) з’явився термін «фактичні збитки». Близький до цього термін «фактична шкода» використовується у ч. 2 ст. 924 ЦК, що відповідає термінології ст. 13 Закону «Про транспорт» [65] та ст. 23, 24 Закону «Про залізничний транспорт» [77]. Таке ж розуміння фактичної шкоди викладається в ст. 114 Статуту залізниць [278], в якій межі відповідальності перевізника визначені приблизно так, як і в ст. 68 Закону «Про автомобільний транспорт» [190]. Нарешті, ч. 3 ст. 314 ГК [31] також визначає межі відповідальності перевізника за незбереження вантажу приблизно так же, як і ст. 114 Статуту залізниць. У такий спосіб вирішується питання про зміст поняття «фактична шкода» та про межі відповідальності перевізника за незбереження вантажу. Це — логічно. Навряд чи виправдано було б в такий же спосіб обмежувати відповідальність операторів телекомунікацій. Але ж Закон «Про телекомунікації» не містить іншого визначення «фактичні збитки». І було б неправильним з метою надання ч. 3 ст. 40 Закону «Про телекомунікації» більшої логічності і соціально-економічної доцільності тлумачити цей термін інакше, ніж закони про транспорт розуміють термін «фактична шкода».

4. Стаття 60 ЦПК [33] і ст. 33 ГПК [20] покладають на кожну зі сторін, що беруть участь у справі, обов’язок доказування тих обставин, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Звідси випливає обов’язок суб’єкта, що вимагає відшкодування збитків, доказати наявність і розмір збитків. Стосовно збитків ч. 2 ст. 623 ЦК також покладає на кредитора обов’язок доказування розміру збитків, завданих йому порушенням зобов’язання. Правова система України, звичайно, знаходиться під впливом закордонного та міжнародного досвіду. Проте було б зовсім невиправданим хоча б частково відходити від принципу покладення на кредитора тягаря доказування наявності та величини збитків і допускати можливість визначення величини збитків на розсуд суду, якщо вона не може бути встановлена з розумним ступенем вірогідності, як це передбачено п. З ст. 7.4.3 Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА.

5. Розрахунок суми збитків викликає істотні утруднення. На це постійно звертається увага, в тому числі в науковій і навіть навчальній літературі. У цьому зв’язку у свій час у СРСР була розроблена Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушенням господарських договорів [495]. Вона була схвалена Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21 грудня 1990 р. Органи Державного арбітражу СРСР оцінювали названу Тимчасову методику як нормативно- правовий акт. Однак в Україні за нею де-факто визнається тільки науково-методичне значення, та й у такому роді вона звичайно навіть не згадується в науковій і навчальній літературі. Правозастосовча практика також не звертається до цього документа. Розробники проекту Господарського кодексу були добре поінформовані про згаданий досвід радянської доби і включили до цього проекту положення про те, що Кабінет Міністрів може затверджувати методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання. Воно відображене у ч. 6 ст. 225 ГК. Стаття 15 Закону «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин» [155] також передбачає затвердження Кабінетом Міністрів Методики обчислення вартості машино-дня та збитків від простою машин. Це доручення Кабінетом Міністрів виконане [330].

6. Ще однією спробою спростити розрахунок збитків у процесі правозастосування було встановлення можливості визначення в договорі твердого розміру збитків, що підлягають стягненню за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань з поставки (п. 74 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [490]; п. 65 Положення про поставки товарів народного споживання [489]). Однак на практиці встановлення договорами твердого розміру збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням зобов’язань з поставки, істотного поширення не набуло. Проте в Господарському кодексі (ч. 5 ст. 225) передбачається погодження сторонами заздалегідь (очевидно, в договорі) розміру збитків, що підлягають стягненню з боржника у випадках порушення зобов’язання у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов’язання чи строків порушення зобов’язання сторонами. Щоб уникнути створення ситуації правової невизначеності, автори не рекомендують узагалі використовувати таку правову конструкцію. Значно доцільним було б установити в договорі відповідні розміри неустойки, належно поєднуючи їх з обов’язком боржника відшкодовувати збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов ’язань.

7. Відповідно до частини четвертої ст. 27 Закону «Про електроенергетику» [89] за правопорушення в електроенергетиці може застосовуватись, зокрема, цивільно- правова відповідальність. Частина одинадцята цієї ж статті встановлює, що методика розрахунку шкоди, завданої електропостачальнику внаслідок викрадення електроенергії, встановлюється Кабінетом Міністрів. Це суперечить ч. 2 ст. 623 ЦК, яка покладає на кредитора обов’язок доказування розміру збитків. Але правило частини одинадцятої ст. 27 Закону «Про електроенергетику» підлягає переважному застосуванню з огляду на два критерії: 1) воно є спеціальним, оскільки стосується значно більш вузького кола суспільних відносин; 2) воно встановлене пізніше, ніж було прийнято Цивільний кодекс України (Законом від 31 травня 2005 р. [183]).

Однак Кабінет Міністрів затвердив не Методику розрахунку розміру шкоди, завданої електропостачальнику внаслідок викрадення електроенергії, а Порядок визначення розміру і відшкодування збитків, завданих електропостачальнику внаслідок викрадення електроенергії [337]. Звичайно, було б краще, якби Кабінет Міністрів більш чітко виконував вимоги Закону, відповідно до якого належало затвердити саме Методику, а не Порядок. Але ж справа не в назві нормативно-правового акта, затвердженого Кабінетом Міністрів. Справа в тому, що затверджуючи Порядок, у якому визначаються загальні правила, Кабінет Міністрів делегував повноваження затвердити Методику Національній комісії регулювання електроенергетики. Це не відповідає не тільки частині одинадцятій ст. 27 Закону «Про електроенергетику», а й частині другій ст. 19 Конституції [1], яка покладає на державні органи (НКРЕ є державним органом відповідно до п. 1 Положення про Національну комісію регулювання електроенергетики України [231]) діяти