Читати книгу - "Дівчина друга. Притворись моєю, Єва Скайлер"

Яна                                                                                                

 Сьогодні останнє заняття перед змаганнями. Перше змагання відбудеться вже цього четверга. Якщо я не зможу виздоровіти за три дні, мене замінить Мельник. Це буде дуже прикро.                                                               

 Ліки подіяли, і я навіть змогла майже нормально займатися, незважаючи на слабкість і спрагу.               

 Шведа сидів на лавці в залі. В одній руці тримав рушник, в іншій пляшку води і під час коротких перерв, давав мені напитися і витертися. Піт лив градом.          

 Світлана Олегівна уважно стежила за мною і після закінчення тренування покликала мене до себе.          

 Серце впало в п'яти.                                                               

— Яно? — підозріло подивилась вона. — Ти виглядаєш не так, як завжди, невже пила алкоголь вчора?             

 Здивовано моргнула, але відразу кивнула, хапаючись за це.                                                                                            

 — Вибачте, Світлано Олегівно, ми на природу їздили і трохи випили. Але це більше не повториться!               

 — Сподіваюся, — зітхнула хореограф. — Ти знаєш, наскільки важлива для групи, не підведи нас. Інакше наступного разу я буду змушена усунути тебе.             

 — Не підведу, — запевнила і попрямувала до роздягальні.                                                                              

 Переодяглася з великими труднощами, навіть душ уже не в силах була прийняти, а коли вийшла, буквально повисла на Шведі.                                                                     

 — Ей-ей! — перелякано прошепотів він. — Терміново їдемо до лікарні, золотко, — і повів мене до машини. — Не бійся, відвезу тебе до приватної клініки, — запевнив і відчинив для мене двері.                                                     

 Всю дорогу Макс поглядав на мене, а я бачила справжнє занепокоєння в його очах.                                

 — Чому ти так хвилюєшся за мене? — просипіла і мляво усміхнулася.                                                                  

 — Що? — смикнувся він, відвернувшись від дороги. — Хвилююсь? Не неси нісенітниці, краще спи.                  

 — Ти й раніше приходив на мої заняття, — усміхнулася, а очі постійно намагалися закритися.                                

 — Люблю подивитися на підтягнутих дівчат в обтягуючому одязі, — пожартував він. Втім, як завжди...

 — Брехня, — усміхнулася і закашлялася.                         

 Шведа притримав мене однією рукою, а коли я перестала кашляти, відкрутив кришку і простягнув мені пляшку з водою.                                                               

 — Вважай, це вдячністю за те, що допомагаєш мені, — не дуже переконливо відмазався він, але я не мала сили сперечатися.                                                                     

 У клініці мене одразу відвели на рентген, а потім взяли кров на аналіз, доки розшифровували знімок.                

 — Пневмонії немає, — виніс вердикт лікар, дивлячись на знімок. Той самий, що приїжджав до нас додому. — Але застуда встигла опуститись нижче. У бронхи. Лейкоцити показують запальний процес. Максим сказав, що вам потрібно виздоровіти до середи, тому пропоную полежати у нас добу, прокапаємо лікарство, відпочинете, поспостерігаємо за вами.                             

 Я піднялася з кушетки, потираючи місце уколу, який нещодавно зробила медсестра.                                        

 Шведа нахмурився.                                                               

 — А можна нам окрему палату? Я залишусь із Яною.   

 — Здурів? — мимоволі усміхнулася, маючи намір відстоювати свій шанс побути добу на самоті. Без Макса, без Дениса, взагалі... без людей. Це так прекрасно для інтроверта. Я можу просто читати цілу добу. Божечки… зараз заплачу від щастя. Але один гад хоче вкрасти моє щастя.                                                         

 Злісно подивилась на мажора, а потім подала знак лікареві, щоб нізащо не погоджувався. Але тут у нашій виставі з'явилася нова дійова особа. Обличчя, звісно, не нове, але дуже важливе.                                                   

 До оглядової зайшов мер.                                                   

 — Тато? — здивовано підняв брови Шведа. — А ти…    

 — Дякую, Ігоре Петровичу, якби не ви, я б навіть не дізнався, що моя невістка у тяжкому стані.                     

 Я знову подивилася на лікаря, але цього разу, як на зрадника. І тяжко зітхнула. Від мера мені точно ніяк не позбутися.                                                                                   

 — Зі мною все гаразд, Вікторе Михайловичу, — сказала тихо, намагаючись сісти. — І насправді я вже можу їхати додому, мені набагато краще.                                   

 — А вас, пацієнте, я попрошу помовчати, — багатозначно промовив Шведа-старший і подивився на сина. — Залишишся з Яною.                                             

 — Я це й збирався зробити, — хмикнув Шведа-молодший, подаючи мені руку. — У неї в середу змагання, ніяк не можна пропускати.                                 

 — Значить в середу, — задумливо промовив мер. — Скинь мені потім повідомленням час і місце.                  

 Чоловіки обмінялися рукостисканням, мені побажали якомога швидше одужувати, а я так і не зрозуміла, навіщо Шведа-старший взагалі приїжджав.                    

 — Ідіть за мною, — сказала медсестра і повела нас до ліфта.                                                                                            

 Макс притримував мене, обіймаючи однією рукою за талію, хоча мені справді стало краще.                               

 — У мене ж ні речей, ні зубної щітки. Треба зателефонувати Денису, — я вже почала сумніватися у правильності свого рішення. Точніше моєї згоди. Потрібно було відмовитись. Але мерові важко відмовити. Особливо, коли він дивиться так… уважно.