Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

Записалися в колхоз,

Строят теперь планы,

А картошку-то едят

Без масла и сметаны[826].

Жалюгідний стан, у якому опинилося сільське господарство, неначе підтверджував повний провал колективізації[827]. За небаченим урожаєм 1930 р. незабаром настає неврожай 1931 і 1932 рр. Одним з результатів цього була жорстокість колективізації, яка зовсім деморалізувала селян. Як повідомляють Віткрофт, Дейвіс і Купер, «зменшення виробництва зерна в 1931 і 1932 рр. і збільшення в 1933 і 1934 рр. були набагато значніші, ніж показують інші, як західні, так і радянські, припущення». Вони підрахували, що виробництво зерна зменшилося з 73,3 мільйона тонн 1928 р. і 76 млн. Тонн 1930 р. до 61,8 млн. тонн (можлива похибка дев’ять відсотків) 1931 р. і 61,1 млн. тонн (можлива похибка десять відсотків) 1932 р.[828].

Незважаючи на це, державна заготівля збільшилася з 28,2% всієї зернопродукції 1930 р. до 32,8% 1931 р., і планувалося збільшити її до 40–50% 1932 р.[829]. У Москві знали, що країна під загрозою голоду. Повернувшись з України, Молотов доповідав Політбюро, що «ми справді зіткнулися з привидом голоду, причому у важливому районі, з якого мали би брати зерно»[830]. Цей привид не злякав Сталіна. Сталін хвалився, що 1931 р. вдалось експортувати рекордну кількість зерна й борошна — 5,2 млн. тонн; але навіть в голодні 1932–1933 рр. 1,8 млн. тонн зерна й борошна продано на заморських ринках. У ці голодні роки продукти тваринництва також експортовано у великих кількостях[831].

Донбас, можливо, був навіть краще захищений від голоду, ніж інші частини України та Північний Кавказ, тому що Донбасу уряд надав пріоритет у постачанні продуктів харчування. Проте села Донбасу були спустошені, і вплив голодомору на ситуацію в Донбасі дуже важливий для розуміння терору, що розгорнувся в наступні роки. Ще з 1928 р. на Донбасі, як і скрізь, не завжди вистачало харчів, але вже 1931 р. ситуація значно погіршилася, а в 1932–1933 рр. населення голодувало. Взимку 1931–1932 рр. нестача харчів призвела до появи «колосальних черг» за хлібом[832]. В донській частині реґіону в березні 1932 р. було лише 15% потрібних припасів; не було молока, сиру — «такого не надходило протягом усього кварталу»[833]. З весни до літа 1932 р. Сталіно було під загрозою тифу й дизентерії, які, спалахнувши, швидко поширювались[834]; це був ще один наслідок голоду, бо смерть забирала не тільки людей, а й коней, чиє м’ясо потім з’їдали голодні люди.

Чутки, що в Донбасі голод і не платять зарплату[835], не зупиняли голодних Росії й України від втечі в цей промисловий центр. При цьому видається, що наплив народу влітку 1932 р. був набагато меншим, ніж відплив. Наприклад, вугледобувна промисловість втратила 17,3 відсотка робочої сили, кількість робітників зменшилася з 407 400 в січні до 337 700 у вересні 1932 р. Середній денний видобуток вугілля за цей самий період упав на 22% — з 199 000 тонн до 154 400 тонн[836]. Голодні робітники купами йшли з шахт на пошуки їжі й роботи; дехто, надто ті, хто зберіг зв’язки з російськими селами, повертався додому, вірячи, що з харчами там краще. Горлівському родовищу, щоб виконати план, необхідно було 1870 робітників, були послані 25 вербувальників, але в жовтні з’явилося на роботу всього 16 нових робітників[837]. Багато нових робітників скоро втекло з голоду[838]. Ті, що залишилися, голодували й часто не могли вийти на роботу[839]. В донській частині Донбасу 1932 р. 80% коней померло через нестачу фуражу[840]. Ще навесні 1932 р. стурбований народний комісар важкої промисловості Орджонікідзе приїхав на Донбас перевірити обстановку і натиснути на місцевих керівників. У відповідь на скарги робітників про брак харчів він досить гостро накинувся на керівників Донбасу за те, що вони дозволяють робітникам ходити голодними. Все ж він був змушений визнати, що в найближчі два-три місяці уряд не зможе суттєво вплинути на ситуацію з продуктами