Читати книгу - "Буря Мечів"

спускались у люк. Сьогодні він був одягнутий у бордову туніку й високі чоботи з вибіленої шкіри, гаптованої сріблом. Витягнувши зі збанка корок, він нюхнув, чхнув і мовив: — Грубий помел, та і ґатунок другий, каже мій ніс. У накладній написано — сорок три збанки. Цікаво, куди ж поділася решта? Ці пентосяни, вони що — думають, що я лічити не вмію?..— він різко замовк, побачивши Давоса.— Мені очі пече від перцю чи від сліз? Це цибулевого лицаря я бачу перед собою? Ні, як це можливо, всі кажуть, мій любий друг Давос загинув на ріці під час пожежі. Чого ж він явився мені?

— Я не привид, Саладоре.

— А хто ж? Мій цибулевий лицар не був ні такий худенький, ні такий бліденький,— Саладор Саан пробрався поміж збанків зі спеціями і сувоїв тканини, які заповнили трюм, стиснув Давоса в міцних обіймах, а тоді розцілував у обидві щоки і ще — утретє — в чоло.— Ви теплі, сер, і я відчуваю калатання вашого серця! Невже це правда? Море проковтнуло вас — і виплюнуло?

Давосу пригадався Картатий — дурник-блазень королівни Ширін. Він так само упав у море, а випірнув з нього цілком божевільний. «А я теж божевільний?» Кашлянувши у заховану в рукавичці долоню, він мовив:

— Я проплив попід ланцюгом, а тоді мене викинуло на берег на одному зі списів царя моряників. Якби мимо не пропливав «Танець Шаяли», я б там загинув.

Саладор Саан однією рукою обійняв капітана за плечі.

— Добру справу зробив ти, Хоране. Отримаєш за неї гарну винагороду, я так собі думаю. Мейзо Мар, будь гарним євнухом і відведи мого друга Давоса в господарську каюту. Принеси йому глінтвейну з гвоздикою, бо щось мені цей кашель не подобається. Вичав у вино і трохи лайму. А ще принеси йому білого сиру й миску отих товчених оливок, які ми перед цим рахували! Давосе, скоро я до тебе приєднаюся, тільки побалакаю з нашим добрим шкіпером. Знаю, ти мене пробачиш. І не їж усі оливки, бо я на тебе розсерджуся!

Давос дозволив старшому з двох євнухів провести його у простору й пишно оздоблену каюту на носі корабля. Килими тут були товсті, в ілюмінаторах — вітражі, а у великих шкіряних кріслах зручно помістилось би по три Давоси. Швидко принесли сир і оливки, а ще кубок гарячого глінтвейну. Тримаючи його обіруч, Давос вдячно посьорбував напій. Тепло, розтікаючись у грудях, діяло заспокійливо.

Незабаром з’явився і Саладор Саан.

— Маєш пробачити мене за вино, друже. Ці пентосяни б радо пили підфарбовану воду, тільки щоб свою.

— Добре груди прогріє,— озвався Давос.— Глінтвейн, казала мама, діє краще, ніж компрес.

— Але компреси тобі теж знадобляться, я так собі думаю. Просидіти весь цей час на списі, ой леле! А як тобі це чудове крісло? Товстенька дупа у нього, ні?

— У кого? — перепитав Давос, посьорбуючи вино.

— В Іліріо Мопатиса. Вусатий кит якийсь, точно кажу. Крісла ці робилися під нього, хоча він нечасто вибирається з Пентоса, щоб у них посидіти. Товстун любить сидіти в комфорті, я так собі думаю, бо ж усюди носить за собою свої подушки.

— Де це ви розжилися пентоським кораблем? — поцікавився Давос.— Чи знов узялися до піратства, мілорде? — він відставив порожній кубок.

— Це ниці наклепи! Хто постраждав од піратів більше за Саладора Саана? Я беру тільки мені належне. Чимало золота мені заборгували, так-так, але ж я не самодур, можу замість монет узяти й гарний пергамент, вельми хрусткий. На ньому стоїть ім’я й печатка лорда Алестера Флорента, королівського правиці. Мене зробили лордом Чорноводої затоки, і тепер жодне судно не може перетнути мої вельможні води без мого вельможного дозволу, ні. А коли ці беззаконники намагаються прошмигнути повз мене поночі, щоб уникнути моїх законних зборів і мита, що ж, вони не кращі за контрабандистів, тож я маю повне право схопити їх,— розсміявся старий пірат.— Але я людям пальців не обтинаю. Який зиск з обрубків пальців? Я беру кораблі, вантаж, викуп коли-не-коли — нічого надмірного,— мовив він — і кинув на Давоса гострий погляд.— Ти хворий, друже. Оцей кашель... і ти худющий — ребра світяться! І щось я не бачу твоєї торбинки з пальцями...

За старою звичкою Давос потягнувся по шкіряну торбинку, якої вже давно не було.

— Загубив у ріці.

«Мій талісман».

— Вигляд ріка мала жахливий,— похмуро мовив Саладор Саан.— Навіть із затоки я дивився — і здригався.

Давос закашлявся, сплюнув, знову закашлявся.

— У мене на очах палала «Чорна чайка», і «Фурія» теж,— нарешті хрипко вичавив він.— Невже з вогню не врятувався жоден з наших кораблів?

У душі він досі сподівався на диво.

— «Лорд Стефон», «Голодранка Дженна», «Меткий меч», «Веселий володар» і ще деякі й справді встигли піднятися вище за той послід піромантів, так. Вони не загорілися, але ж ланцюг підняли, а літати вони не вміють. Кілька з них здалися. Але більшість запливли подалі в Чорноводий Бурчак, а там команди їх затопили, щоб не потрапили в руки Ланістерів. «Голодранка Дженна» й «Веселий володар», я чув, і досі піратять на ріці, та хто це знає напевно?

— А «Леді Марія»? — запитав Давос.— «Примара»?

Саладор Саан стиснув Давоса за передпліччя.

— Ні. Вони — ні. Вибач, друже. Гарні були вони хлопці, твої Дейл і Алард. Але можу тебе трішки потішити: твій юний Деван був серед тих, кого ми все-таки підібрали. Хоробрий хлопчина ні на мить не зрадив свого короля, принаймні так кажуть.

На хвилю в Давоса запаморочилось у голові — так гостро відчувалося полегшення. Він-бо про Девана боявся запитати.

— Мати милостива! Мені треба до нього, Саладоре. Треба його побачити.

— Так,— мовив Саладор Саан.— А ще тобі захочеться сплавати на мис Гніву, щоб побачитися з жінкою і двома меншими. Тому тобі потрібен новий корабель, я так собі думаю.

— Його світлість дасть мені корабель,— сказав Давос.

Лісянець похитав головою.

— З кораблів у його світлості нічого не лишилося, а от у Саладора Саана їх багато. Королівські кораблі згоріли на ріці, а мої — ні. І ти отримаєш один з них, друже. Плаватимеш піді мною, так? Протанцюєш у Браавос, і Мир, і Волантис у чорноті ночі, ніким не бачений, і назад — уже з паволокою і прянощами. І будуть у нас тоді тугі гаманці.

—