Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом, Ксандер Демір"

Я вже підіймав голову, коли мої очі зачепили Амелію, яка повільно спускалася по величезних сходах. Її вбрання було справжнім шедевром: чорна сукня майже до підлоги, що надавала їй граційність та елегантність. Декольте, яке падало вглиб, виносило у світ контури її красивих грудей, а підвіска з білосніжним камінням на лівій нозі, що виглядала з протяжного вирізу, приковувала погляд та надавала загадковості.

Моя реакція була такою приголомшеною, що я просто ледь рота не відкрив. Зізнатися, мені довелося докласти чимало зусиль, аби утримати свої емоції і з’їсти дівчину своїми палкими поглядами.

- Мені залишилось лише обрати які підбори будуть кращими, - спокійно промовила дівчина та підійшла до мене ближче. Авжеж, її не цікавив я. Просто навпроти мене висіло величезне дзеркало. Тільки зараз я помітив її. Темніший, аніж зазвичай макіяж. Хоча насправді вона майже і не робила його до цього. – Відійди.

Я хмикнув, але зробив так, як вона попросила. Лія покрутила у руках двоє різних чорних туфель. Одні були звичайні шпильки без зайвих деталей, але другі були оздоблені такими ж білими діамантами, як і її браслет трохи вище коліна.

- Як гадаєш, які будуть краще? – запитала, але навіть не подивилась у мій бік.

- Другі. З камінням, - швидко відповів я.

- Чорт, так і знала, - протягнула вона трішки засмучено. – Потрібно було їх спочатку одягнути, а потім лізти у цю сукню. Клятий ремінець!

- Щось не так?

- Ні, все добре. Просто боюсь, що вона помнеться і буде виглядати не так гарно.

Я підійшов до Лії ближче та, не думаючи, взяв до рук її підбори. Спочатку дівчина подивилась на мене з питальним виразом, коли я просто забрав їх із її рук, але вона не сказала нічого. Просто мовчки продовжувала дивилася на мене.

Я поправив свої чорні штани та опустився на одне коліно, аби було зручніше. Коли моя долоня доторкнулась оголеної частини щиколотки Амелії, мені здалося, що я трішки почав хвилюватися та думати, що я точно роблю щось зайве. Проте я продовжував..

Лагідно піднімаючи одну ногу, я надягав на неї туфлю та застібав ремінець, а потім повторював те саме з іншою ногою. Кожен рух був таким повільним, немов я відтягував цей момент, аби насолодитися ще більше, а доторкання моєї долоні до її шкіри створювало додаткову напругу в повітрі.

Але тільки-но я хотів піднятися, в мої очі потрапив цей клятий виріз на нозі! Я просто сидів деякий час, забуваючи дихати, хоча напевно того дихання вже й не було взагалі, та дивився на її прекрасні ноги. У мене була вже думка раніше, що бути у ногах у цієї дівчини приємніше за будь-що, але я навіть уявити не міг на скільки! Мені хотілось доторкнутися до них, провести своїми губами, цілуючи кожен клятий міліметр її ніжної світлої шкіри. Але я не міг.. я просто не міг.

Я прочистив горло, здогадуючись скільки часу так просто розглядав її знизу, а потім різко піднявся. Утім, я дозволив собі дещо більше, аніж зазвичай, коли, піднімаючись, мої пальці обережно рухалися вгору по її нозі. Можливо, вона навіть і не відчула цього легкого, але неймовірно зарядженого струмом дотику. Цей момент був для мене майже фантастичним, як уривок із найкращого романтичного фільму, де кожен дотик має своє особливе значення.

- Готово, - навіщось сказав я, намагаючись дивитися будь-куди, але не на дівчину.

- Так-а-ак, ходімо, - нервово протягнула Амелія. Здається, вона все ж таки відчула той дотик, але я все ще сподівався на інше.

Я швидко вийшов з будинку перший та притримав для Лії двері, а потім допоміг їй сісти в автомобіль. Її вигляд, аромат її парфуму – вбивали мене. Вона просто-таки вбивала мене!

- Ти сьогодні більш знервований, аніж зазвичай, - так просто сказала Амелія. Я краєм ока помітив, як вона посміхнулась. Але вмить прикрила це долонею.

- Ще трішки часу, і ти запросто викличеш землетрус, - впевнено відповів я, не відриваючи погляд від дороги.

- Чому?

Вона повільно повернула своє обличчя до мене, трішки схиляючи голову убік.

- Твій вигляд приголомшливий, і ти легко зможеш викликати бурю чи будь-яке інше стихійне лихо.

І Лія посміхнулась — тією самою переможною усмішкою, яка наповнювала вогниками її очі. Присягаюсь, що я готовий програвати їй завжди, лише для того, щоб знову побачити той вогонь, який загоряється у її очах. Хоча, схоже, я вже завжди їй програю. Проте воно варте цього. Програвати їй було до біса приємно.

- Дякую, Дем’яне. Я, якщо чесно, навіть й подумати не могла, що ти можеш бути ще й таким…

- Яким?

- Таким романтичним та уважним.

Я посміхнувся. Я, бляха, посміхнувся, хоча й намагався цього не робити. Але моя посмішка була, ніби це було те саме, чого я так сильно хотів почути від неї. Ніби блискавка, що розгортається на небі перед великою грозою, але цю грозу Амелія ніколи не буде боятися.