Читати книгу - "Азартні ігри з долею"

ні. Вочевидь він побоявся, що інші бійці візьмуть вчинок Башича за приклад, тож інших арештантів він ліквідував власноруч. Проте мені це нічим не допомогло; все одно пакрацьку страту приписали мені, як про це наперед і було домовлено. Після того я поїхав у МОРХ і сказав, що не бажаю більше в тому брати участь, тож мене забрали звідти. Не знаю, чому мене так просто відпустили; ймовірно, хтось зрозумів, що в такий спосіб буде важче сховати кінці у воду. Ось вам, професоре, уся правда. Знаю, що мене це не виправдовує. Як не крути, я вчинив вбивство і навіть у думках не можу від цього звільнитися. Я б хотів колись скинути цей тягар зі себе; мої нерви вже на грані.

— А чи знаєш ти, що тебе Башич вже першого дня побачив у готелі та впізнав?

— Як не знати. І я його бачив. Більше того, я дав йому таємний знак, аби він вийшов за мною. Я хотів йому все пояснити. А він страшенно перелякався і втік від мене, як божевільний. Вочевидь, подумав, що я збираюся його вбивати. Він, дурень, не усвідомлював, що саме цим він собі й викопав могилу. Бензол був поблизу і з його поведінки я зрозумів, що він мене бачив і впізнав.

— Як же сталося, що Башич його не впізнав, коли той прийшов до нього начебто оглянути автомобіль?

— А як би він його міг упізнати, якщо ніколи його не бачив?! Бензол всього два чи три рази приїжджав до Пакраца. І контактував тільки з нами, людьми з найближчого кола. А на місці подій він постійно віддавав накази під маскою, так що здавалося, ніби це я керую цією акцією.

— А хто його ще, крім тебе, там у Пакраці знав?

— Тільки Шантек, як мій заступник. Тому для Бензола він був найнебезпечнішим. Шантек знав не лише те, як він виглядав, а й те, хто був головним організатором. Хоча не знав його справжнього імені.

— А яке його справжнє ім’я? Чи я колись мав можливість побачити його чи зустріти?

— Не питайте мене нічого про нього, професоре, я вам не відповім. У ваших же інтересах не знати, хто це, повірте мені. Це безмірно хитра людина. Будь-який необдуманий жест чи нерозважливий вчинок коштуватиме вам голови.

Знову на деякий час запанувала мовчанка, оскільки обидва замислилися, а тоді Тюдор порушив її:

— Що зараз робитимемо, Серафіне?

— Я вже казав: я збираюся підкоритися логосові в його моральному сенсі, як ви мені радили. Мені набридло ховатись, тікати, тож нехай доля вирішує. Я усвідомлюю, що перед винесенням ухвали в суді може статися все, що завгодно... скажімо, знайдуть мене повішеним у камері й оголосять, що йдеться про самогубство... чи дійде до отруєння їжею, як у Шантека. Через це я хочу ті документи, за якими полює Бензол, віддати вам, аби ви їх зберегли до суду. А якщо зі мною до цього станеться якесь нещастя, то ви просто передасте їх якомусь адвокатові, щоб він дав хід цій справі. Чи незалежному виданню, щоб воно їх надрукувало, тоді правда вийде на поверхню.

— Що ж то за документи?

Тут Ретель сягнув рукою до кишені й витяг документи.

— Ось! Це список жертв у Пакраці, який написав Бензол своєю рукою. Не турбуйтеся, що він підписався псевдонімом. Ще залишилися люди, які знають, хто ховається за цим прізвиськом. І почерк його виказує... А ось — тут Ретель показав інший документ, — це фотокопія. Я зробив її нашвидкуруч, коли на хвильку Бензол вийшов з кабінету. Тим документом він хотів схилити мене до послуху, коли бачив, що я противлюся. Аби довести мені, що він лише передає наказ вищих інстанцій... що він лише ланка в гігантському ланцюзі. Весь текст склала особа, яка донині має високе посаду в державі.

— Шкода, що підпис нечіткий, — сказав Тюдор, кинувши мимохідь погляд на документ.

— При світлі дня ви його впізнаєте. І нетямитиметеся з подиву. Зрозумієте, що ці люди ніколи не залишаються без влади, оскільки завжди в них виходить свою риторику пристосувати до будь-якої ситуації.

У цих напівсутінках Тюдор спробував розібрати текст документа, проте марно. Та все ж таки, йому вдалося прочитати цілих два речення, які автор очевидно вважав найважливішими, тож їх було надруковано великими і жирними літерами. Вони сповіщали: Хорватський народ врешті-решт має історичну можливість бути своїм на своєму. Через це всі хворобливі нарости на його національній сутності, які його руйнують, мусять бути видалені хірургічним скальпелем без усілякого жалю...

— Гаразд, Серафіне! — сказав Тюдор, не намагаючись читати далі. — Я візьму це. Але мені здається, що ти затіяв гру, яка перевищує твої можливості. Якщо з тобою у в’язниці й не станеться того, чого ти так боїшся, як гадаєш, що буде на суді? Ці документи не допоможуть тобі уникнути кари, врешті-решт все знову ляже на твої плечі. Навіть і ці три останні вбивства. Їм потрібне жертвенне ягня, яке їм допоможе перед Європою отримати незаплямований образ, а завдяки тобі їм це буде якнайлегше зробити.

— Що з того?! Так, я ризикую. Принаймні ви могли б це зрозуміти. Ви робите це ж саме двічі на день, стоячи над прірвою.

— Не зовсім так само. Я лише пробую дійти до розуміння певних істин і не прагну змагатися з силами, до яких не доріс.

— Мушу визнати, професоре, що я ніколи цього вашого вчинку не міг втямити. Що вас змушує так випробовувати долю? Можливо, вам не вистачає воєнних днів, коли ви спокійно гуляли під градом гранат? Чи вам просто приносить задоволення ось так, без будь-яких причин, ризикувати життям?

— Це не просто пояснити. Я бачу це місце як точку дотику буття та небуття. Ти бодай колись запитував себе про те, що є поміж ними? Це може, на перший погляд, виглядати дурницею. Що може бути поміж бути і не бути? Коли ти є, отже, існуєш, а коли тебе нема — не існуєш, та й по всьому, але це не так. Pantha rei, як казав Геракліт. Усе тече. Ти не можеш двічі доторкнутися до однієї й тієї самої речі. Двічі увійти в одну ріку. А це значить, що існування — це процес постійного народжування й умирання, буття й небуття. Через це поміж буттям та небуттям мусить існувати щось... як тобі пояснити... думаю, якась сила, якій